Субота, 10 Грудня

«Тепер у мене «броньоване» серце»

Захисник Степан Буняк – про свою війну та боротьбу

Війна… Тепер вона всюди. На вулицях міст, сіл, школах, на сторінках газет, у «коробці» телевізора. Ми чуємо про неї в авто дорогою на роботу, у громадському транспорті, вона зривається з уст перехожих і крокує похоронними процесіями по Україні… Понад 8 місяців велика війна не зникає з життя кожного з нас. Наче розпеченим клеймом, вона торкається нас і назавжди залишає свій жахливий «відбиток на пам’ять»… Відбиток, який хочеться вирвати з пам’яті та душі, відбиток, у якому лише біль… Братські могили, зв’язані руки, катування, фільтраційні табори, випалений вщент хліб, діти, вбиті в утробі матері, діти, які не обіймуть більше батьків, пронизливий жіночий крик! Нам важко, але рятує віра в українських воїнів. Щодня вони борються з мороком, який прагне поглинути нашу землю, і сміливо дивляться в очі смерті. Український воїн Степан Буняк «зазирнув у її моторошні очі» на вулицях Попасної, але каже, що його врятували «ангели в камуфляжі». Про його війну та боротьбу, осколок ворожого боєприпаса в серці і лікування за кордоном Степан Буняк розповів для газети «Ратуша».

– Розкажіть про ранок 24 лютого? Ви думали, що може початися масштабна війна?

– Я знав, що війна буде! І шкода, що ми до неї не готувалися, але про це треба говорити після перемоги. 23 лютого я зайшов у Городоцький центр комплектування запитати, чи планують вони збирати резервістів першої категорії. Там сказали, що такої команди не отримували. Наступного дня о 4.30 мені зателефонували… «Степане, ти спиш? Війна почалась»,– почув у слухавці. Далі швидко зібрався і поїхав у центр комплектування. Нас там було двоє, а за годину вже ніде було яблуку впасти. Люди самі пішли захищати країну, без повісток.

– Тоді багато хто думав, що ця війна швидко закінчиться. Люди вірили, що перемога України буде швидкою. Ви теж так думали?

– Ні, в мене були інші передчуття. На щастя, я помилився. Думав, що за два тижні будемо тримати оборону на рівні Хмельницького, Вінниці. Помилився в тому, що громадянське суспільство у Києві, на сході, півночі просто масово брало зброю до рук і ставало на захист разом зі ЗСУ. Те, що війна не буде короткою, для мене було очевидним!

– Яка тепер ситуація на фронті, чи є бойовий дух у наших захисників?

– Бойовий дух наших хлопців нині на дуже високому рівні. Вони дуже вмотивовані. Тепер такий період настав, що ми всі дуже свідомі і розуміємо: іншого виходу просто немає. Маємо здобути перемогу над ворогом і встановити омріяний мир, аби збудувати міцну країну, вступити до ЄС і бути з цивілізованим світом.

– Чи запитували в полонених, для чого вони прийшли на нашу землю? Для чого їм ця війна?

– Я запитав про це в пораненого вагнерівця. Він сказав, що він тут за «расійскую фєдєрацию». Тобто це є ті десятиліття ґвалтування їхньої свідомості. Такі це все дало плоди. Не сам путін здійснює ці дії, їх роблять рядові солдати та офіцери, які пройшли навчання у ВНЗ, а тепер вдаються до таких методів ведення війни. Це дискредитує не лише їхню армію, а увесь народ. Ми ставимося до них не просто з ненавистю, а з повною зневагою.

– Ви були в Попасній! Усі знають, які запеклі і важкі бої там тривали. Зараз такі ж страшні бої точаться і в інших точках на лінії фронту. Що там відбувається, нам, цивільним важко навіть уявити, а що дає сили українським воїнам так відважно боротися?

   – Один із мотивів такої стійкості наших воїнів – лють та біль через те, що творять росіяни на окупованих територіях. Коли до нас доходила інформація, що відбувається на Київщині, Сумщині, Харківщині, ми просто розуміли, що не маємо іншого виходу, окрім як зупинити їх. Ми в Попасній говорили, що в нас є два можливі виходи з цієї території: або 200-й, або 300-й. Ніхто не планував робити навіть кроку назад. Ми не планували здавати без бою навіть метра української землі. Завдання тримати оборону Попасної мала наша 24-та «Королівська» бригада, яка з честю виконала це завдання. Жоден сантиметр землі не віддано без бою.

– росіяни воюють не лише на фронті, з особливою жорстокістю вони розправляються з цивільними. Масові вбивства, братські могили на окупованих територіях, розстріли батьків на очах у дітей, катування, ракетні обстріли мирних міст. Чому вони це роблять?

– Основною їхньою зброєю є навіть не ракети, не іскандери, дрони, а страх, який вони намагаються посіяти серед українців. Вони собі за мету поставили налякати нас цими звірствами, думали, що тоді ми здамося і підемо на їхні умови. Але наш народ навчений історичним досвідом, що після поразки буде тільки гірше. Звірства, які вони чинять в Україні, вони чинили і в інших країнах, куди приходили з війною – це спроби посіяти страх і зробити нас неспроможними до оборони. Така їхня основна зброя, а ми маємо мужньо це прийняти і не піддатися на шантаж. Все, що вони зараз планують щодо підриву ГЕС, АЕС, застосування тактичної ядерної зброї, – це все речі одного порядку. Використали масовий терор, мордування, використали руйнування міст і побачили, що Україна стійка і не здається, тож тепер вдаються до шантажу. Нам головне це зрозуміти і вистояти. Ми переможемо!

– Степане Остаповичу, під час боїв у Попасній Вас важко поранили… Медики вели складну боротьбу за Ваше життя…

– Так, як мені сказав один лікар – тепер моє серце броньоване. Уже все добре (усміхається. – Авт.). Цей осколок є безпечним. Поранення я отримав 8 квітня. Нам потрібно було допомогти побратимам на лівому фланзі оборони. Була загроза прориву та оточення. Ми з побратимами перебігали з правого флангу на лівий, а на нас сипалися ворожі міни й одна з них поранила мене. Але головне, що ця «мініатюрна» військова операція вдалася, і лівий фланг розблокували. Тоді розпочалась моя евакуація. Про осколок у серці ми дізналися більше ніж через добу, адже було ще серйозне поранення ноги і велика втрата крові. Але хочу сказати, що мої побратими і командир стали моїми ангелами – вони під час цього жорстокого бою здійснили евакуацію. Просто схиляюся перед їхньою мужністю.

– Про що Ви найперше подумали, коли прийшли до свідомості?

– Про рідних. Попросив телефон, подзвонив до дружини і сказав, що я живий!

– Вас лікували за кордоном. Як там сприймають війну в Україні? Вони знають правду?

– Мене лікували в одній з клінік Німеччини. «Це робота хірурга світового рівня»,– сказали там медики, коли побачили моє коліно. Його оперував український лікар у Бахмуті. Пам’ятаю, як у перші дні мого перебування там вони запитали, що буду робити, коли одужаю повністю. Відповів, що повернусь до побратимів нищити ворога. Лікар вийшов, а коли повернувся, на його очах були сльози. Там добре знають, що відбувається в нас, знають, хто справжній агресор. Коли російські ракети поцілили у Вінницю, то лікарі з самого ранку, ще до обходу пацієнтів, прибігли до мене з запитаннями, де мої рідні, чи вони в безпеці.

– Чи змінила війна українців?

– Так, змінила! Змінила в кращий бік. Ми формуємося як європейська цивілізована нація. Але разом з тим є багато моментів, над якими ще потрібно працювати.

– Що найперше зробите після перемоги?

– Хочу піти на весілля до свої молодих неодружених побратимів. Вірю, що так і буде!

Розмовляла Юлія СТОЛЯР

Share.

Leave A Reply