Веселий світ театрального закулісся
Як актори розігрують своїх колег, які анекдоти розповідають, які комічні сюжети пропонує життя
Чи вдалося вам надурити когось цьогорічного 1 квітня? Чи розіграли або надурили вас? Як часто ви розповідаєте і слухаєте анекдоти, кумедні історії? Як давно ви щиро й розкотисто сміялися? Коли переглядали улюблену або нову для себе комедію?
Дослідники нагадують, що не кожен вид на планеті Земля має здатність сміятися: шимпанзе можуть це робити, а щурів учені змусили видавати звуки, схожі на гигикання, коли їх лоскотали. Але тільки люди та інші примати здатні реагувати сміхом на те, що їм здається жартівливим.
Про позитивний влив сміху на фізичний та емоційний стан людини уже не раз зазначали, а 1 квітня, День сміху, – черговий привід про це нагадати. Для «Ратуші» це стало нагодою запитати у львівських акторів про те, які веселі історії траплялися в їхньому та їхніх колег театральному житті.
Акторка Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Тетяна КАСПРУК:
– Багато веселих історії трапилося ще коли я працювала в театрі імені Марії Заньковецької, за участі Володимира Максименка. Грали виставу «Суєта» Карпенка-Карого, він грав батька, багатого селянина, син якого одружився з бідною дворянкою. Приїхали вони з дружиною в гості до сина та невістки. Невістка вирішила познущатися зі свекрухи і вдягнула її в панську сукню. Я грала служницю, і коли ми виводили свекруху в чорній оксамитовій сукні, то зав’язували їй ноги поясом. Акторка була дуже висока і пишних форм, вона йде, їй незручно, я її тримаю за хвіст сукні. За сценарієм, вона має заточитися і впасти на кушетку. Але до кушетки не дійшла і впала на сцену. Зал падає зі сміху. Вона лежить рачки, а Максименко, повний і невисокий, хоче її підняти. Йому це не вдається, і потім ще й падає на неї. І вони так рачки лежать одне на одному, а зал просто конає зі сміху. І коли побачили, що вже не встануть, то рачки одне на другому поповзли зі сцени. Це треба було, звісно, бачили.
***
Поїхали на виїзд у районне містечко, вистава «Дикий ангел». Максименко грає батька сім’ї, сидить у кріслі-гойдалці і всіма командує, всі його дуже слухають. Раптом у залі гасне світло, а в актора перед тим був гіпертонічний криз і йому темніло в очах. Подумав, що в нього повторився криз. Стояв рачки на цьому кріслі і гойдався. І казав: «Люююди, де я?» А хтось із залу: «В сра..ці!» Зал просто покотився від сміху.
***
В «Дикому ангелі» я грала невістку. Син одружився і поставив батька перед фактом, а батько дуже строгий. Моя героїня чиста, невинна, але от сцена, коли герой Максименка їсть рибу, і актор їв справжню копчену скумбрію й витирав рот газетою. Я коли побачила ту газету, то почала сміятися на сцені. Він дивиться, що я неадекватно себе поводжу, замість того, щоб бути наляканою, переполоханою, сміюся. Я не могла стриматися. Він каже: «Ти шо, дурна?» Тоді мене відразу на сльози пробило.
***
Я ще тоді в театрі не працювала, але розповідали про історію з однією акторкою. Під час гастролей в якомусь клубі вона сиділа на ліжку й читала монолог, а під ліжком була посудина з водою. Акторка ногою ту посудину перевернула і вийшло, ніби прямо на сцені впісялася. Почала так сміятися, що мусили опустити завісу.
***
Під час «Гайдамаків» актори були вбрані в полотняних штанах, які зав’язували шнурками. Один з акторів закликає до боротьби, а інший сидить і спеціально тягне за шнурок. Штани впали, лишився в самих трусах. То вже був справжній скандал.
***
Володимир Максименко дуже любив жінок. Ступка, Кох і Мірус були найважливішими жартунами і вирішили його «підколоти» під час гастролей. Намовили якусь жінку, вона телефоном зізнавалася йому в коханні, казала, «ви мнє так нравітєсь, я просто влюблєна, я нє магу бєз вас, я прієхала, встрєчайтє мєня в аеропорту, самальот прілєтаєт ночью». Він: «А как я вас узнаю?». – «Я к вам падайду і скажу: «А снєг ідьот?» А то було літо. Максименко взяв таксі, приїхав на вокзал. Жартуни теж там були, спостерігали. Однак ніхто до нього не підходить, і він уже почав сам підходити до жінок зі словами: «А снєг ідьот?» І так до багатьох. Потім зрозумів, що його підкололи. Наступного дня захотів знати, хто це зробив, тому запитував у всіх: «Снєг ідьот?» І дивився на реакцію.
***
В театрі Курбаса, граємо «Марусю Чурай». Тоді в нас працював Петро Микитюк, в нього були слова: «Не вистачало городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була». А він: «Не вистачало городу Портаві, щоб і вона ще старчена бура».
***
В одному з готелів під час гастролей не було води, викопали рів. Вирішили підколоти Максименка. Сказали, що всі мешканці готелю мають прийти і копати траншею, щоб з’явилась вода. Він спускається і каже: «Давайте мені лопату». – «Навіщо?» – «Як навіщо? Треба ж траншею копати!»
***
«Між двох сил» Винниченка, ведемо сцену з Олегом Драчем. Герої кохали один одного, вона поїхала в Пітер, стала актрисо, він одружився з її сестрою. Потім героїня приїхала, привезла комунякам гроші, каже до героя: «Невже ви не бачите, що люди не будуть страждати, не будуть бідувати, буде братерство, любов?.. А він стібається з неї: «Ідіть до комуніста Гріндберга, ви знаєте, чого він хоче, ваше тіло». Перепалка закінчується тим, що герой Драча б’є мене по обличчю, він був досить великий, мав важку руку. Був вбраний у шинель, гачок – як пів пальця. За сюжетом, я падаю на груди і починаю плакати, а тоді – сміятися, щоб не принижуватися перед ним. Він не розуміє, чи я плачу, чи сміюся, і піднімає моє обличчя. Але я носом зачіпаюся за той гачок. І вигукую: «Дурень!» Добре, що то була генеральна репетиція. А він не второпав, у чому справа, і далі мене відтягує. Я фактично повисла носом на гачку, кров пішла.
***
Грали «Вишневий сад», і Ігор Задніпряний, тепер головний режисер у Першому театрі і воює, грав Яшу, мав на шафі сидіти, пити шампанське, але йому наші хлопці налили спирту. Треба було випити весь, бо далі йшла репліка: «Хто виплескав усе шампанське?»
Актор, директор і художній керівник Львівського академічного театру «І люди, і ляльки» Олексій КРАВЧУК першу найсмішнішу історію згадує не з театрального життя, а з життя після демобілізації:
– Після демобілізації, після того, як мав честь воювати, перестав серйозно сприймати драматичний театр. Коли перебуваєш поруч з побратимами, чи коли ти на війні, це крутіше, ніж будь-який театр у світі. І трагічне, і комедійне – усе йде поруч. Мабуть, таке сприйняття все ж тимчасове. Але нині більше полюбляю казки, у них є і веселе, і комедійне. Казка реальніша, ніж будь-яка драматична історія, розказана на сцені. Бо казка завжди дає надію, силу, а драматична оповідь створює ілюзію. На війні бачиш різні ситуації, зокрема драматичні, але вони неймовірно правдиві й водночас казкові. Бо люди виживають і, на жаль, люди гинуть.
***
Найвеселіша історія трапилася, коли я після поранення лежав у шпиталі. У мене купа переламаних ребер, ледве рухаюся, поруч побратим весь у гіпсі, нога на розтяжці, голова в бинтах, практично не рухався, і багато таких у палаті. І от найкумедніше, що зранку, година п’ята, мій побратим у гіпсі починає сміятися, сміх переростає у регіт. Що сталося? Він каже: «Хлопці, все клас, у мене повернулась ранкова ерекція». І це була величезна ознака життя. Коли людина поранена, в гіпсі, але молодий організм вирулює. У театрі цього не зіграєш, але це правдива історія.
***
Коли їхав уже як волонтер, а я їжджу у формі, то на одному з блокпостів розговорилися. Мене запитують: «А ви хто?» Відповідаю: «Я – заслужений діяч мистецтв України, ви знаєте, до якого звання це прирівнюють?» – «Ні, не знаємо». – «До полковника». Він так глянув на мене: «Перепрошую, пане полковнику, їдьте». Війна, попри всі біди й трагедії, – велика мудрість нашого народу.
***
Мій батько, народний артист України, царство йому небесне, Анатолій Кравчук, розповідав, що у Львівській опері йшла героїчна опера про Другу світову війну. Головна героїня, співачка, досить великих форм, знаходить на сцені свого сина і плаче, співає арію, дістає пістолет у сина, стріляє в себе і гине біля нього. Але пістолет не спрацював (за кулісами мали стріляти). Тоді вона не розгубилася, витягнула в нього кинджал і пробила себе кинджалом, але в цей момент пролунав постріл.
***
Колись у театрі імені Шевченка в Харкові був такий дядя Міша Кірін, хороший актор, але трішки любив випивати. І от випив вдень, заснув, а ввечері – вистава. На сцені грають «Повію» Мирного. Дядя Міша прокидається, запитує, яка вистава. Йому відповіли: «Фронт» Корнійчука. Він вдягає радянську гімнастьорку, перев’язує голову, бере автомат і в той час, коли на сцені колядують та кидають сніжками, крадеться між хатами з автоматом. Звісно, дали завісу, бо актори далі грати не могли.
***
Обожнюю розповідати анекдоти. Коли отримав поранення, мене вже витягнули в бліндаж, то прибіг командир Іван Терешко, нині покійний, і, щойно мені вкололи знеболювальне, каже: «Розказуй анекдот». Я розказав перший, який спав на думку: «Два актори були все своє життя разом, сиділи за одним гримерним столиком. Один помирає, інший а ним сумує. Рік минув, він каже: «Приснися мені, розкажи, що там». Той сниться і каже: «Ти собі не уявляєш, які тут актори, які тут режисери. А які тут актриси! До речі, в тебе завтра виклик на репетицію».
Наталя ДУДКО
