Вінценз — Гомер Гуцульщини
До Львова привезли книгозбірню популяризатора карпатського краю
До 21 лютого у Львівському історичному музеї на пл. Ринок, 6 експонують виставку «Вінценз. Бібліотека». Потім майже 1000 книжок з книгозбірні польського письменника, Праведника народів світу Станіслава Вінценза, якого називають Гомером Гуцульщини, а його тетралогію «На високій полонині» — українським епосом, передадуть в інформаційно-культурний центр ім. Митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету для подальшого дослідження. В Італійському подвір’ї також розміщені банери з розповіддю про життя письменника.
Бібліотеку цієї знакової для української культури постаті придбав і перевіз до Львова народний депутат України Микола Княжицький. Серед книжок, представлених у збірці, — раритетні видання Гомера, Данте, Шекспіра, Платона, а також примірники з автографами та посвятами сучасників і приятелів письменника — Єжи Ґедройця, Чеслава Мілоша, Юзефа Чапського, багатьох французьких, німецьких, американських інтелектуалів.
Станіслав Вінценз народився у селі Слобода-Рунґурська на Коломийщині (Івано-Франківська область) 30 листопада 1888 року. Батько був нафтовим магнатом, мама походила зі старовинного польського роду, що переселився на Гуцульщину. Дитинство та юність Станіслав провів у дідуся та бабусі в селі Бистрець Верховинського району. Початкову освіту здобув у Криворівні, саме там пройнявся гуцульським духом. Вінценз знав 14 мов, але першою мовою була українська (її гуцульський діалект), якої його навчила няня Палахна Сліпенчук-Рибенчук. І саме українською мовою, за словами письменника, він думав.
Вінценз навчався в гімназіях у Коломиї та Стрию, у Львівському та Віденському університетах вивчав право, біологію, психологію, філософію, санскрит. У 1914 р. у Відні захистив дисертацію з філософії. Його улюбленими письменниками були Гомер і Данте. Брав участь у Першій світовій війні на боці Австро-Угорщини, а потім — Польщі. У 1922 р. демобілізувався і працював у Варшаві редактором журналу «Дорога». 1930-го почав писати головний твір свого життя — чотиритомну епопею про Гуцульщину «На високій полонині». 1936 року власним коштом біля батьківської хати у Слободі-Рунґурській встановив один із перших у світі пам’ятник Іванові Франку, якого знав з дитинства. У 1939 р. енкавеесівці заарештували Вінценза в Слободі-Рунґурській. Завдяки допомозі українських письменників Івана Ле та Петра Панча його звільнили з тюрми, після чого він перебрався у свій маєток у Бистриці на присілку Скарби, а звідти 1940 р. таємно, разом з дружиною Іреною і дітьми Андрієм та Барбарою, завдяки допомозі гуцулів, перейшов через кордон на Чорногірському хребті (Татарський перевал).
До 1946 р. жив у Королівстві Угорщина, згодом два роки — у Західній Німеччині, а потім — у Греноблі (Франція). З 1964 р. і до кінця життя мешкав у Лозанні (Швейцарія). Співпрацював із паризьким видавництвом «Культура». Чотири десятки років працював над тетралогією «На високій полонині». Помер 28 січня 1971 р. в Лозанні. У 1991 р. тіла С. Вінценза та його дружини перепоховали на Сальваторському цвинтарі у Кракові.
«28 січня минуло 50 років від дня смерті Вінценза. Але що далі він від нас, то ближче він до нас», — сказав на відкритті виставки директор Львівського історичного музею Роман Чмелик. Очільник музею розповів, що 1991 року був одним із співорганізаторів першої міжнародної конференції про Станіслава Вінценза, на яку приїжджали його донька Барбара і син Андрій, вперше після того, як у 1940 році втекли з рідної Гуцульщини. Конференція почалася у Львові, а продовжилася в Криворівні, де за збігом обставин тоді відбувся перший міжнародний фестиваль гуцулів, який проводять досі.
«Вінценза у радянські часи був заборонений, через твір «Діалоги з совітами» (українською його переклали, але наразі не видали. – Ред.). Попри те, що Вінценз був в австро-угорському війську, а потім у польському, він був людиною діалогу, порозуміння, насамперед порозуміння українсько-польського», — додав Роман Чмелик.
«Станіслав Вінценз любив свій край, свою малу батьківщину, і цією любов’ю жив усе своє життя. Змінювалися епохи, ідеології, падали держави, але ця любов залишалася, — зазначає проректор УКУ, дисидент Мирослав Маринович. — У нього був етичний стрижень, людинолюбство, любов до свого краю. Це те, що людей тримає. Те, що спонукало Івана Ле і Петра Панча захистити Вінцеза, коли його взяло НКВД. Це допомагало йому, людині польської культури, поставити в себе в садибі пам’ятник Іванові Франку. Вміння поза всіма ідеологічними бар’єрами зберігати людське обличчя — те, чим можна пишатися». За словами Мирослава Мариновича, бібліотека Вінценза дасть змогу не тільки побачити, що вчив і читав студент Львівського та Віденського університетів, докторант філософії у Відні, а й доторкнутися «до тихої, скромної слави його життя».
Як розповів історик, перекладач Андрій Павлишин, Вінценз за життя двічі втрачав свою бібліотеку: «Першого разу позбувся усіх книжкових скарбів, які громадив десятиліттями, коли йому довелося холодної зимової ночі тікати від совєтів через Татарський перевал. Звісно, зміг узяти з собою тільки найважливіші для нього книжки — Гомера, свої рукописи, листи ближніх. З Угорщини також змушений був тікати, в джипі свого сина, тайкома, і знову не зміг забрати бібліотеки. Те, що збереглося, — окрушки, те, що він у 1940 — 1970-х роках дозбирував, що йому присилали його друзі з посвятами. Книжки рясніють засушеними листками, надісланими на Новий рік поштівками, автографами Чеслава Мілоша, швейцарської інтелектуалки Жанни Герш, Єжи Гедройця. Він вирізав, наприклад, фрагмент з листа Чапського і вклеював у книжку, щоб пам’ятати, що той сказав йому про їхні стосунки, про момент, коли вони спілкувалися».
Вінценз щодня читав різними мовами фрагмент Гомера і «Божественної комедії» Данте. За словами Андрія Павлишина, письменник сформулював собі велику мету — довести світові, що гуцульська культура заслуговує бути такою ж знаною і популярною, як давньоєгипетська, давньоарійська з берегів Інду, перська, давньогрецька, давньоримська і ренесансна італійська. Він як учений доводив внутрішню системну єдність цих цивілізацій.
Про особливість побудови експозиції розповів її автор — художник Володимир Костирко: «Будь-яка подія запам’ятовується не тільки вербально, а й візуально. Тому мені здалося, що подія, якою є перенесення бібліотеки Вінценза до Львова, повинна мати якусь форму. Щоб її можна було побачити, сфотографувати, запам’ятати. Інсталяція має дві складові: перша — символічна, тому Гомер і порожня книжкова шафа, друга — спроба створити ауру реліквій, інсталяція з книжок і світла».
Наталя ДУДКО
прямим текстом
«Те, що написав Вінценз, настільки точне і самодостатнє водночас, що його неможливо переповісти […]. Перший том тетралогії «На високій полонині» — «Правда старовіку» — насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії. Цього досить, щоби знати, якою вона була, є, буде, могла і може бути […]. Між іншим, Вінценз — єдиний, народжений на Гуцульщині, хто після науки в Коломиї, Стрию, Львові та Відні, після докторантури, після вирішальних воєн і столиць повернувся жити в Гуцулію, а це щось та й значить. Не дивно, що лише від нього про Гуцульщину знають у світах […]. Як і Гомер, ця книжка з часом стає тільки чимраз точнішою, бо вона розповідає про часи, коли про час не йшлося, і розповідає так, що він знову тече туди, звідки виплив» (з передмови Тараса Прохаська до його перекладу першої частини тетралогії Станіслава Вінценза).
«Полонина, на яку приводять овець і худобу, як мовить пісня, гордиться цим. Горда, неприступна накривається вона хмарами, немов хустками. День в день ціле літо грають трембіти, скликаючи пастухів з-під верхів, з розлогих гірських степів, з лучок і острівців, схованих між скелями і бердами, скликають до обіду, до подою і на ночівлю. Настільки звучним є ще тільки один голос, це голос полонинського ворога, жахливий рик ведмедя, коли його відігнати від отари, або тоді, коли, всівшись на волі чи корові, він гатить лапою по карку і смокче кров, коли хоче залякати пастухів, що захищають отару, або коли він поранений. А звук трембіти справді гучний, але який же він лагідний, солодкий, заспокійливий, такий, немовби із-за хмар над верхами флейтою бриніли небеса. І пастухи, і худоба, що блукають у густих туманах, радісно вітають цей голос, поспішають до нього, від найменшого ягнятка, що ледве плутає ногами, аж до грізного бугая.
День у день радіє полонина, слухаючи трембіту, бо це її власний голос, а засмучується, банує щойно восени, коли у свято Богородиці ґазди приходять по свої череди, і настає «розлучінє» (з книжки Станіслава Вінценза «На високій полонині», переклад Тараса Прохаська).
