Як нам республікувати державу
Я знаю, що ми виграємо цю війну. В моїй системі координат це не означає повернення на кордони 1991 року. Ба більше, я боюсь такого сценарію, бо деокупований Донбас з великою вірогідністю стане для України тим, чим стала для сталінського СРСР Західна Україна. Сибіру, аби переселити туди кілька мільйонів, в нас немає. В росію вони навряд чи всі втечуть. От і думайте, що робити з цим троянським конем української державності. Тому про перемогу я говорю не в термінах кордонів, а в розумінні справжньої української суб?єктності. Коли ми самі визначатимемо своє майбутнє. Можливо, озираючись на Вашингтон, Брюссель, Берлін, Париж, Варшаву, Пекін, Стамбул чи навіть Москву (“географія – це доля”), але без права їхнього вирішального голосу в наших справах. Цю перемогу ми рано чи пізно здобудемо на полі бою.
І тоді Україна постане перед справжнім викликом: чим наповнити здобуту за таку дорогу ціну незалежність. Як реприватизувати українську державу, яка працює на інтереси небагатьох? В якій на виборах розігрують ліцензію на легітимну інкасацію території, копалин, активів та посполитих на наступні 5 років? Яка – за Чарльзом Тіллі (див. War Making and State Making as Organized Crime) – більше нагадує організоване злочинне угруповання, а не класичну Res Publica? Як змусити державу служити власним громадянам, а не тільки використовувати їх як ресурс?
На НАБУ не задонатиш, і в ДБР не запишешся добровольцем. Відпрацьовані в перебігу війни моделі суб’єктності української нації у протистоянні із зовнішнім ворогом виявляться неефективними у протистоянні з ворогом внутрішнім. Який – на відміну від путінської орди – завжди матиме одну засадничу перевагу – легітимність. Мовляв, бачили очі, що (на виборах) купували. І тут, виборовши такою дорогою ціною незалежність, ми потрапимо в зачароване коло вкраденої чи радше приватизованої держави. Яка обслуговує інтереси небагатьох можновладців набагато краще та ефективніше за інтереси власних громадян.
Найгірше, що корупція, непотизм, сервілізм не є суто українськими вадами. Вони глибоко закорінені в людській природі і розквітають скрізь, де культурні патерни та дієві інституції не притлумлюють це гріховне начало в людині. Держава не може триматись на праведниках та героях. Аби не сотворити собі кумирів і не перетворити “моральний кодекс строителя коммунизма” на ширму, за якою приховують ГУЛАГ. Ефективна система управління визнає, що людиною рухають амбіції та егоїзм. Але в суспільстві амбітних егоїстів один егоїзм має обмежувати інший егоїзм. Система має бути сконструйована в такий спосіб, аби особисто его працювало на загальне благо.
Одразу визнаю, що більшості суспільств це не вдалося. Науковці (зокрема Дуглас Норт та його співавтори) навіть придумали спеціальний термін для невдах – суспільство обмеженого доступу. Такі суспільства домінують у сучасному світі. Влада у таких спільнотах схожа на поліцейського, який – щойно хтось протоптав нову стежку – ставить на ній шлагбаум і починає брати за прохід цією стежкою мзду. В таких державах влада отримує мзду не за надання сервісів, а тільки тому, що вона влада (і дуже часто у власну кишеню замість державної скарбниці). Ти мусиш платити тільки тому, щоб вона не заважала тобі жити. А якщо відмовляєшся платити – заважатиме.
Так-от, аби перестрибнути від суспільства обмеженого в суспільство відкритого доступу, має трапитися справжнє диво. До влади мають прийти ті, кого Джефферсон називав “природною аристократією”. Ті, хто любить свою країну більше за свою родину. Ті, хто хоче увійти в історію, а не стати найбагатшим українцем. Але самих амбіцій увійти в історію замало. Гітлер точно бачив себе фундатором Тисячолітнього рейху, а не його гробівником. Треба бути справді аристократом в оригінальному, грецькому розумінні – від слова ???????? — найкращий. Колись мій учитель Девід Вільямс говорив, що найкращий президент – той, хто не хоче бути президентом. Але одразу додавав, що знає в історії таких тільки двох: Вашингтона та Манделу
Аби реприватизувати державу, аби змусити її служити власним громадянам, а не можновладцям, нам потрібна нова аристократія – нова українська шляхта: освічена, певна себе, загартована в боях та благородна. Яка Україну любить більше за владу. Тут до місця пригадати, що батьки-засновник США, які підписали Декларацію незалежності, були майже певні, що британські жовніри переловлять їх та публічно повісять для науки норовливим колоністам. І тим не менш, жоден не відкликав свого підпису.
Я дуже сподіваюсь, що така нова українська шляхта народжується в горнилі цієї війни. І не тільки на фронті, де мільйонна армія – лише зріз нашого неоднорідного суспільства. Ця шляхта має народитися з відмови жити за правилами, які нав?язують нам ті, хто вкрав і приватизував українську державу. Де гроші важливіші за гідність. Людське життя – дешевше за відкати. І свій важливіший за те, хто має рацію. Де сервілізм відкриває кращі кар?єрні перспективи за професіоналізм. А вміння інтригувати – цінніше за талант перемагати на полі бою.
Якщо ж така нова українська шляхта не виросте, якщо не згуртується в потужну силу, якщо не візьме владу в цій країні – що ж, ми і надалі належатимемо до більшості, якій – на жаль – не вдалось. І не певен, що наступний шанс реприватизувати державу трапиться ще за мого життя…
Геннадій ДРУЗЕНКО, голова правління Центру конституційного моделювання Текст з фейсбук-сторінки
