П’ятниця, 28 Січня

„Якщо наукова спільнота є пасивна — порушення будуть”

Розмова з відомим львівським фізиком, провідним науковим співробітником НАН України Андрієм Трохимчуком

Тема присудження науковцям премій ЛОДА, яку „Ратуша” висвітлювала на початку грудня, потягла за собою ниточки розмов про невідшліфованість процедури проведення конкурсу, про етичні норми, академічну доброчесність… Відштовхуючись від цієї теми до проблем в українській науці загалом, „Ратуша” поговорила з Андрієм ТРОХИМЧУКОМ, доктором фізико-математичних наук, провідним науковим співробітником Інституту фізики конденсованих систем НАН України, членом Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, членом Виконавчої ради Української науково-дослідницької асоціації. Пан Андрій багато років працював у наукових центрах та університетах за кордоном і вже довший час озвучує ідеї, як ініціювати зміни у вітчизняній науковій сфері. Він переконався: науковцям в Україні потрібно бути більш згуртованими, бо один в полі не воїн.

— Пане Андрію, розпочну із запитань, які виникли до теми цьогорічного присудження премій науковцям області. Були зауваги до процедури конкурсу, „різали око”, на думку деяких співрозмовників „Ратуші”, певні неетичні моменти. Про це наша газета писала в статті „Премії з індексом розбрату”, яка вийшла 2 грудня. Яка Ваша думка про цей конкурс?

— Попри всі ті негативні речі, які були озвучені, вважаю, що все одно порівняно з минулими часами у врученні цих премій є певний принциповий поступ. Але, на жаль, не більше, — каже пан Андрій. — Я детально ознайомився з доступною інформацією про конкурс і з позиціями безпосередніх учасників всієї цієї історії в згаданій Вами публікації „Ратуші”.

На мою думку, причин у тому, що сталося, є кілька. На перше місце я би поставив низький професіоналізм державних службовців, відповідальних за проведення конкурсу і розподіл 3 млн грн бюджетних коштів. Низка непорозумінь зумовлена недосконалістю Положення про премії. Зокрема, в тексті Положення не зазначені критерії рейтингування кандидатів. А якщо їх там нема, а вони конче потрібні, то їх можна формулювати у робочому порядку. Ніщо не забороняє час від часу їх поправляти. Недосконалою виявилася і процедура формування конкурсної комісії. Зокрема, статус переважної частини членів комісії – „за згодою” у переліку, що додається до розпорядження голови ЛОДА, ніяким чином не підкріплений, ніхто з цими людьми не контактував. А чи найбільш очевидним непрофесіоналізмом є порушення та невиконання норм Положення про премії.  Явних порушень є кілька. Так, замість двох типів премій: (1) відомим ученим і знаним фахівцям та (2) молодим ученим і дослідникам, в результаті виявилося три. Також порушено визначені Положенням вимоги до мінімальних розмірів премій — не меншому ніж 10 та 7 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленому на 1 січня календарного року.

Проте ключове порушення Положення — те, що нема у публічному доступі протоколу засідання конкурсної комісії. Адже наявність такого протоколу могла б зняти багато, а за бажання і відповідного обґрунтування у протоколі, можливо, навіть і всі згадані негативи.

У всьому цьому букеті причин є ще одна. І стосується вона пасивної споглядальної позиції нашої науково-дослідницької спільноти. Адже багато з того, що нині критикують, можна було б унеможливити, якщо б спільнота звернула увагу на вже згадане Положення про премії відразу, коли воно з’явилося. А ще краще — на етапі його розробки. Так, саме спільнота, бо окремим учасникам це не під силу. Окремі учасники роблять це тоді, коли певним чином зачеплено їхні інтереси, або ж з якихось інших причин.

Загалом, якщо ті, кому це потрібно, є пасивними, то очевидно, що подібні речі відбуваються. Коли нема контролю спільноти, громадськості, то зрозуміло, що ті, хто організовує той чи інший процес, щось можуть недогледіти, розслабляються, або навіть можуть виникати спокуси. Це всюди так, не лише в Україні.

— Можливо, погано доносять до наукової спільноти інформацію? Чи це в самих людей є така властивість — постфактум реагувати?

— Якщо говорити про людей із наукової сфери, то тут часто можна почути: “Мені важливою є моя робота, я на ній зосереджений”. Всі думають, що, для прикладу, те ж Положення про премії ЛОДА, чи той або інший документ із МОН, буде сформульовано так, як потрібно нам, як хочемо цього ми, ті, кого це зачіпатиме. Але проблема в тому, якщо ми, кому це потрібно, з різних причин не займаємося такою роботою, тоді це роблять випадкові люди, які, навіть бажаючи все зробити добре, не завжди знають, як саме потрібно зробити. А ще ж можуть і не дуже хотіти. Але в нас, у середовищі науковців, зазвичай, не заведено йти в політику. Йдеться не про рядових вчених. Взагалі, в політику мали б іти представники наукової верхівки, зокрема, академіки. Кого з академіків Ви знаєте серед народних депутатів?

— Та щось не дуже багато…

— Справді, не дуже багато. У чинній Верховній Раді немає жодного. Та й за всі роки незалежності народними депутатами були академіки Ігор Юхновський та Володимир Семиноженко. Ще один академік, Володимир Литвин, який, навпаки, з політики прийшов в академіки, був навіть головою Верховної Ради.  І це, здається, все.

— Академіки мали б відстоювати інтереси наукової спільноти…

— Якщо спробувати провести аналогію між науковою галуззю і військовою, то академіки — це генерали. Вони мали б брати на себе відповідальність за всю організаційну роботу із забезпечення функціонування наукової сфери. І не чекати, не спостерігати збоку, як це намагаються робити кандидати наук чи навіть доктори. Будь-хто може намагатися йти в політику, але академік вже за означенням має певну вагу в суспільстві. А в дійсності, зокрема, і через політичну пасивність академіків, суспільство у значній більшості не розуміє та ігнорує проблеми наукової сфери. З іншого боку, з цієї ж причини понижується і статус академіка, бо люди не бачать їхньої громадської діяльності.

— А статус Академії?

— Академія для мене — це найбільше розчарування 30-літнього періоду незалежної України. Маючи чи не найпотужніший потенціал з усіх державних структур на старті незалежності…  Нехай мене поправлять, якщо я помиляюся. Національна академія наук України — це єдина структура в Україні, яка постійно існує вже понад 100 років. По факту це один зі стовпів нашої державності. В Академії були всі необхідні підстави, аби бути лідером України, дороговказом для того, щоб створюваній молодій державі Україна стати успішною.

Але, на жаль, як Академія загалом, так і інститут академіків не виконали своєї української місії. Не йдеться про академіків персонально, а про весь корпус академіків як явище. Відповідно до українського законодавства, в нас є понад дві сотні  академіків і близько 500 членів-кореспондентів — це люди, які мали б проводити громадську державну просвітницьку роботу не тільки для всієї наукової спільноти, а й українського суспільства загалом. Серед них є представники всіх наук, за якими стоять наукові колективи понад двох сотень академічних інститутів. Вони б мали консультувати уряд з усіх без винятку необхідних питань — економіки, фінансів, політики, медицини, енергетики, металургії, історії, тощо. На жаль, так не є. Радниками у нас переважно є закордонні експерти.

— Повернімося до розмови про премії. Тобто, проблема все-таки існує? І ті, хто її озвучив, зробили правильно?

— Так, правильно. Але що далі? Я також озвучував проблеми, писав і сподівався, що після того, як проблема озвучена, — щось зміниться. Але нічого не зміниться якщо спільнота, яка зацікавлена у змінах, яка потерпає від проблем, не проявлятиме активної підтримки. Коли публікація з’являється — її читають, обурюються через наявні проблеми, але час минає і все залишається, як і було. Коли б, на Вашу думку, могло щось відбутися після таких публікацій?

— Напевно, коли б науковці гуртувались між собою.  

— Я також так вважаю. У 2018-му році ми заснували громадську організацію — Українська науково-дослідницька асоціація. Адже, для прикладу, навіть обговорення різних документів, як у випадку з преміями ЛОДА, — очевидно, що коли  є громадська організація, то це організувати легше.

— Громадська організація може бути якось дотична до того, щоб спостерігати за проведенням таких конкурсів?

— Очевидно, що так. Але науковці мали б ставати членами такої громадської організації. Громадська організація без масової підтримки також не дуже може щось зробити. Знову можна чути, як говорять: „Я не маю часу займатися громадською роботою”. Якщо нема часу займатися — то стань просто членом організації, це вже буде декларація певної позиції. Про вплив громадської організації говорить її чисельність.

— Я читала Вашу статтю за 2015 рік, де Ви писали, що праця науковців є не поцінована, заробітна плата низька. Чи щось змінилося відтоді?

— Загалом кажучи, нічого не змінилось. Багато людей, зокрема й політики, запитують: а для чого нам наукові дослідники, яка користь від них для економіки тощо? Тому ми і далі часто не отримуємо повної заробітної плати — держава не вважає, що це важливо і потрібно.

Низька заробітна плата також є однією з причин, чому науковці сваряться за  премії ЛОДА або за грантову підтримку, у випадку конкурсів НФД України, — бо є проблеми з фінансуванням наукових установ, не вистачає коштів на  зарплату, щоб працювати повний тиждень. А в людей є сім’ї, треба якось жити. В інституті, де я працюю, залежно від місяця, є одна-дві неробочі п’ятниці. Це при тому, що в нас доволі успішний інститут. А розповідають, що є інститути, де й по три дні на тиждень не працюють. Натомість у Законі України прописано, що зарплата молодшого наукового співробітника має дорівнювати подвійній зарплаті в середньому у промисловості, а вона є понад 10 тисяч — тобто молодший науковий співробітник, за Законом, мав би отримувати вдвічі більше.

— Але насправді так не є?

— Ні, зарплата значно менша. Офіційна причина — в державі не вистачає коштів виконати цю норму Закону для всіх, хто працює в науковій галузі. Але є досвід  інших країн, коли в подібних ситуаціях уряд каже: якщо бракує бюджетних коштів для всіх, тоді будемо робити це для тих, хто працює краще. Є приклади, як може бути описана відповідна процедура, як визначати тих кращих. Тоді, навіть коли не всі отримують достойну зарплату, то принаймні всі знають, що треба зробити, щоб її отримати. Створення такої системи в Україні дозволить виконати вже згадану норму Закону про заробітну плату. Премії ж не вирішують цього питання, а кошти витрачаються. Звичайно, преміальні чи грантові кошти — це також добре, вони не пропадають. Хтось їх отримує, комусь вони допомагають. Але не так ефективно, як могли б. Преміювання дуже подібне до ремонту доріг добре відомим нам способом — латання ям.  Премія є разовою, і нема чіткого правила, як її отримати. Ніхто з молоді не буде йти в науку з розрахунку: „Я колись отримаю премію”, бо це не є гарантія.

Те, що я пропонував (зокрема писав про це у „Дзеркалі тижня”) —  створити національну систему дослідників із такими правилами, де чітко прописано вимоги та критерії як для набуття членства, так і його втрати. Наприклад, у Мексиці працює така система — я ж її сам не придумав — навіть якщо ти іноземець, коли ти працюєш в університеті цієї країни, маєш контракт, то можеш бути членом ось такої системи. Зарплата базова в них низька, як і в нас, але ставши членом системи, отримуєш гідну зарплату, яка прописана у законах. Для цього ти повинен проводити дослідження, отримувати і публікувати результати, а ще — маєш читати лекції студентам, керувати дипломними роботами — якщо хочеш підніматися вище і вище, маєш робити певні громадські речі.

До речі, така система фінансової підтримки наукових дослідників вже була апробована у Львові в форматі “Львівської системи дослідників”, створеної Львівською міською радою у межах розширення програми „Львів науковий”. У рамках такого пілотного  проєкту провели незалежну оцінку професійної діяльності наукових дослідників з врахуванням особливостей різних галузей науки. З бюджету міста на реалізацію проєкту було виділено 6 млн грн. Було подано 176 заявок від науковців з 26 наукових установ та ЗВО міста. Членами системи стали 62 дослідники. Щомісяця впродовж року вони отримували стипендії 10 та 6 тис. грн відповідно до рейтингу.

Основною метою Української науково-дослідницької асоціації якраз і є вирішення питання із заробітною платою наукових дослідників. Бо через низьку зарплату генерується багато проблем — молодь не йде в науку, науковці виїжджають в інші країни, і виїжджають найкращі. Адже будь-кому влаштуватися на наукову роботу за кордоном не дуже вдасться.

— А серед Ваших колег-фізиків, студентів багато виїхало?

— Достатньо. Є такі, що повертаються, але є багато прикладів, що ні. Якщо в країні не буде достатнього рівня наукових досліджень, якщо науковці не займатимуться пошуком нового, то з часом не залишиться достойних викладачів в університетах. Студентам розказуватимуть, як бути науковим дослідником, ті, хто сам ним ніколи не був. Тоді й рівень викладання та навчання у наших закладах вищої освіти буде гіршої якості. А це означає, що й вчителі в школах (бо їх готують у тих же ЗВО) будуть нижчої якості. Коло замкнеться.

— Відповідно, буде деградація освіти.

— І не лише освіти, — переконаний мій співрозмовник.

Розмовляла Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply