Зброя для самозахисту: між правом, ризиком і відповідальністю
Після резонансного інциденту в Києві суспільство вкотре повертається до старої, але досі невирішеної дискусії: чи зробить легалізація короткоствольної зброї громадян безпечнішими. Відповідь, якщо говорити чесно і без політичних лозунгів, — не така, яку зазвичай хочуть почути обидві сторони. Бо проблема не в самому праві на зброю. Проблема — у здатності це право реалізувати без шкоди для інших.
Міф про «зброю як вирішення»
Аргумент прихильників простий: якщо нападник має зброю, громадянин теж повинен її мати. Це звучить логічно, але ігнорує ключовий фактор — людську поведінку в стресі.
У реальних інцидентах:
* дистанція коротка
* час на реакцію — секунди
* ситуація — хаотична
Навіть у підготовлених людей точність стрільби різко падає. Для непідготовлених — це фактично лотерея.
Тому твердження «озброєний громадянин зупинить нападника» — швидше виняток, ніж правило. І кожен такий виняток супроводжується десятками ситуацій, де зброя: не була використана вчасно; була використана неправильно, або створила додаткову небезпеку.
Світова статистика
Що показують дані станом на 2026 рік? Світовий досвід не дає простих відповідей у дискусії про цивільну зброю. За даними міжнародного дослідницького проєкту Small Arms Survey, у світі перебуває понад 1 мільярд одиниць вогнепальної зброї, з яких близько 85% знаходяться в руках цивільних. Тобто глобально людство вже живе в умовах масової озброєності — питання полягає не в доступі як такому, а в правилах і культурі використання.
Водночас, за останніми узагальненими оцінками, щороку у світі гине понад 500 тисяч людей унаслідок насильства, з них понад 260 тисяч — від вогнепальної зброї. Це означає, що приблизно 40–50% усіх насильницьких смертей пов’язані зі зброєю, і цей показник залишається відносно стабільним у глобальному вимірі.
Однак ключовий висновок міжнародних досліджень полягає в іншому: прямого і універсального зв’язку між кількістю зброї у населення та загальним рівнем убивств не встановлено. Рівень насильства значно сильніше залежить від:
* економічної нерівності
* ефективності правоохоронної системи
* рівня довіри до держави
Водночас є інша чітка закономірність: у країнах із широким доступом до зброї конфлікти частіше стають більш летальними, тобто закінчуються смертю, а не травмами.
Різниця між країнами — колосальна: від майже нульових показників смертності від зброї у частині Європи та Азії до десятків випадків на 100 тисяч населення у країнах із високим рівнем кримінального насильства.
Сумарний висновок станом на 2026 рік простий: зброя сама по собі не створює ані безпеки, ані небезпеки — вона лише підсилює ті умови, в яких існує. Без ефективних інституцій і культури відповідальності вона стає множником ризику; за їх наявності — лише інструментом, а не вирішенням проблеми.
Українська специфіка: не США, але й не Європа
Україна має унікальний контекст: велика кількість людей із бойовим досвідом, наявність нелегальної зброї, слабка довіра до правоохоронної системи. Це створює ілюзію, що «легалізація просто узаконить те, що вже є». Але це лише частково правда. Легалізація — це не про існування зброї. Це про: масштаб її поширення, якість контролю чи культуру використання. І саме третій пункт в Україні є найслабшим.
Головна проблема: не доступ, а підготовка
Найнепопулярніший, але ключовий факт: більшість громадян не готові використовувати вогнепальну зброю в реальній кризовій ситуації. Причини очевидні: відсутність регулярних тренувань, відсутність навичок прийняття рішень під тиском, психологічна неготовність натиснути на спуск. Важливо розуміти: стрільба в тирі далеко не стрільба в натовпі або в умовах загрози. І тут виникає найбільш незручне питання: чи не створить масова легалізація більше випадкових жертв, ніж врятованих?
Законодавство: що реально не працює
Сьогодні українська модель самозахисту має кілька критичних вад:
Розмиті межі необхідної оборони
Людина не впевнена, коли вона має право стріляти. Це породжує або страх діяти, або перевищення сили. Маловідомою, на жаль, є інформація про інцидент, який мав місце у Львові у вересні 2025 року. Тоді група молодих людей (четверо осіб), фанатів одного з футбольних клубів, вчинила увечері на вулиці хуліганський напад на літню людину. Але на здивування юні, чоловік, ветеран російсько – української війни, не лише вчинив серйозний фізичний опір, але й застосував для самозахисту ТРАВМАТИЧНУ зброю – пістолет «Форт – 12 Р». Та яким же було його здивування, коли в поліції його ледь не звинуватили у НЕВМОТИВОВОВАНОМУ застосування «травмата», бо поліцію після стрілянини викликали самі нападники! Мовляв, чого ж ти, чоловіче, стріляв, коли серед футбольних агресорів була неповнолітня дівчина? Маєте безпідставно інкриміноване перевищення меж самооборони. Після інциденту, ветеран висловив переконання, що коли б він рятуючись від нападу, застосував бойовий ствол, то наслідки (насамперед для нього) були б дуже печальними…
Формальний підхід до дозволів
Система перевіряє документи, але не перевіряє реальну здатність діяти адекватно.
Відсутність культури відповідальності
Закон не формує поведінку — він лише встановлює рамки.
Коментар експерта
Як пояснює юрист Юрій Танасійчук, проблема не настільки однозначна, як її часто подають у публічному просторі: «Насамперед нам треба зрозуміти, що система отримання дозволу на зброю: чи то гладкоствольну мисливську, чи нарізну мисливську в Україні є доволі адекватною. Ви маєте пройти ряд вимог в частині документів, пройти медичний огляд, надати довідку про несудимість, позитивні висновки психіатра, пройти курси володіння зброєю, виконати вимоги щодо її зберігання. Це зобов’язує залучення працівників правоохоронних органів. Зазначу, що порівняно з окремими європейськими країнами, в нас досить широкий вибір мисливської зброї. Є питання труднощів у виборі зброї саме для самооборони. Як правило, використовують гладкоствольні помпові рушниці, вони можуть бути з відносно коротким стволом, що зручно у зберіганні чи носінні, або короткоствольна рушниця (карабін), а найбільш популярним є питання надання громадянам України пістолетів.
На самих курсах вчать розбір, збір зброї, безпечне зберігання, структура зброї і основне – правила безпеки стрільця. Мінімально потрібен тиждень навчання, та можна взяти й курси посиленої підготовки. На сьогодні є процедура отримання травматичного пістолета для окремих категорій, визначених наказами МВС, що і обмежує права на самозахист на вулиці, чи у випадках, коли єдиним, що залишається у протистоянні на фізичну агресію, – застосувати зброю.
Крім того, маємо проблеми з чітким визначенням у законодавстві меж відповідальності щодо самооборони. Навіть при повній небезпеці і неможливості врятуватися особа, яка застосувала зброю, це стосується і табельної зброї, буде кваліфікована як обвинувачена. З абсолютною ймовірністю такій особі інкримінують дисциплінарну справу (якщо мова йде про правоохоронця) і з великою ймовірністю – перевищення способу захисту, не виправдане застосування табельної зброї. Це пострадянська причина, яка зберігається дотепер. Часто уряд відкидає будь-яку ідею, будь-які прояви, що стосуються того, аби дозволити громадянам України під абсолютним контролем держави забезпечити себе кульовими пістолетами. Не варто боятися великої кількості зброї, у разі адекватної роботи правоохоронних органів та законодавства, також правильної постановки роботи дозвільної системи – той самий ЄРЗ (ЄДИНИЙ РЕЄСТР ЗБРОЇ), який в нас непогано функціонує, отримання дозволів у Дії. Навпаки, я переконаний, що кількість злочинів кримінального характеру: розбої, напади, завдання фізичних травм середнього і важкого ступеню, інших типів кримінальних злочинів суттєво знизиться. Так, це не заперечує того, що особа, яка пройшла всі попередні кваліфікації, так чи інакше злочинно може застосувати зброю. Але незаконно зброю застосовують і так, проте без шансів для цивільних людей захиститись власною зброєю. Можуть бути певні винятки неадекватного застосування зброї, та все ж ризики набагато менші, ніж в тій ситуації, яку ми маємо на сьогодні.
До того ж, не забуваймо, що в країні 13-й рік триває війна, і є маса необлікованої зброї різних калібрів та невідомого походження. Отже, дозвіл короткого ствола для населення стоїть наріжним каменем. Я вважаю, що втеча поліцейських в Києві є ганебною, але це наслідки домінації системи над честю і гідністю правоохоронців, внаслідок якої загинули невинні цивільні особи. Якби система спонукала до думки, що в разі першої небезпеки є абсолютне право застосувати зброю для самозахисту, то очевидно, що критерії мислення і поведінки типового поліцейського, патрульної поліції, чи будь-якого іншого структурного підрозділу були б інші. Саме в цьому розумінні потрібно будувати дискусію щодо внесення змін у дозвільну систему для отримання зброї в Україні, не руйнуючи те, що ми маємо в частині гладкоствольної та нарізної зброї. Ми маємо прийняти державницькі рішення і запропонувати процедуру їх отримання цивільним громадянам», – пояснює юрист.
Христина СЛЮСАРЧУК
