…а Прокопович залишається на сцені
До 100-річчя від дня народження Івана Прокоповича, який усе своє життя присвятив хоровому мистецтву
Минає сторіччя з дня народження Івана Прокоповича. Все своє життя він присвятив хоровому мистецтву. І національній музиці. Львів’янам і шанувальникам хорового співу за межами Львова та України він запам’ятався унікальним м’яким профундо, за що його потребувало багато хорів одночасно. Особливо коли були хорові асамблеї чи хорові фестивалі у Львові, шанувальники жартували – хори міняють одне одного, а Прокопович залишається на сцені. Мав унікальний делікатний талант жартівника, жартував так, що нікого ніколи не ставив у незручне становище.
Іван Романович – син видатного українського музичного діяча Галичини і Австро-Угорщини Романа Орленка-Прокоповича. Роман Прокопович виступав в опері Відня, Острави і Пльзеня, співав на ювілейному фестивалі до сторіччя Вагнера в Байройті. Після Першої світової повернувся до Львова і був одним із співзасновників театру «Руської Бесіди» та хорової капели «Львівський Боян». Саме з цього хору постала потім Академічна хорова капела «Трембіта» – 1939 року стався радянський ребрендінг. У міжвоєнні роки БУВ професором Першої академічної гімназії. Саме там вчився й Іванко разом з братами і сестрами. Потім, як кажуть, прийшли другі совєти… Звичайно, що родина була щільно пов’язана як із діяльністю УГКЦ, так і з національним рухом. Іван Романович був курсантом підстаршинської школи УПА, період його вишколу збігся із заснуванням Української Головної Визвольної Ради. Молодим хлопцем у складі школи підстаршин він був в охороні установчої наради УГВР. А такі моменти залишають слід у свідомості назавжди. Ця історична подія відбувалася у липні 1944 року біля села Сприні в околицях Самбора.
А потім були жорна радянської системи. Мобілізація до Червоної Армії. І в 1947 році, у Білій Церкві, НКВС наздоганяє Івана Романовича вже у лавах цієї армії і запроторює в концтабір у Казахстані. Екібастузький табір відомий тим, що там було багато воїнів УПА, які свого часу навіть врятували там нобеліанта Солженіцина від розправи урок.
Вся родина Прокоповичів зазнає репресій – їх висилають у Хабаровськ. Повернулись вони лише після 1957 року. Повертається до Львова й Іван Прокопович і влаштовується працювати в капелі «Трембіта». У її складі Іван Романович об’їздив весь СРСР. В 1960 році Іван одружується з Ольгою Бреславською, викладачкою англійської мови в університеті ім. І. Франка. У них народжується троє доньок.
Після легалізації УГКЦ, як син свого знаменитого батька, Іван продовжив його справу на ниві церковної музики. Свого часу Роман Іванович диригував в Успенській церкві Львова. Це неподалік від їхнього помешкання, від якого совєти також їх «визволили». Тож діти росли в самому нутрі хорової культури. Тож після роботи в «Трембіті» Іван присвятив себе церковним хорам, зокрема співав у хорі собору Св. Юра.
На початку 1990-х, як тільки відкрилися перші можливості, Іван Романович організував гастролі хору «Гомін» у США. Це було турне, що додало слави відомому колективові. Останні роки життя він активно співпрацював з композитором Ігорем Соневицьким, який у Гантері, біля Нью-Йорка проводив свята української музики.
Чи міг Іван Прокопович здобути якесь визнання радянської влади? За свою багаторічну працю в «Трембіті» більшої нагороди, ніж почесна грамота, він не здобув, адже в існуючій системі засуджені ніяких відзнак не отримували. Та й радянська влада до кінця вважала його і його родину своїми ворогами. Адже одна із його сестер, Анна Прокопович, псевдо «Лідія Тульчин», була зв’язковою УПА, і брала участь у налагодженні каналів комунікації через Вільгельма фон Габсбурга, відомого як Василь Вишиваний, з французькою розвідкою. Після цього Франція прийняла 30 000 українців із таборів DP. Заміжньою вона була за Юрієм Лопатинським , легендарним підполковником УПА, за яким гебня ганялася по світу до його останнього подиху. Тому родина була під постійним наглядом. Але не перешкоджало родині по святах організовувати у власному домі богослужби забороненої на той час УГКЦ.
Залишив світ Іван Романович, переживши на кілька тижнів свій сімдесятилітній ювілей. До останніх днів підтримував стосунки з колегами по «Трембіті», цікавився як розвивається капела. До того ж у капелі продовжила родинну справу його молодша донька Уляна. Старша донька – Мар’яна – відома перекладачка, кавалер ордена Італійської республіки, а середня, Орися, працювала у транснаціональних компаніях. Похований Іван Романович у родинному гробівці у Винниках разом з батьками.
Служіння хоровій музиці і церкві – це унікальний талант зберігати власну гідність, поле власної свободи, і служити спільноті, привносити спільноті власний дар. Не чекаючи винагороди. Бо винагородою для такий особистостей є талант. Молодша його сестра, Мирослава Романівна, також присвятила себе музиці і до останніх днів керувала хором церкви Василія Великого у Києві на Львівській площі.
І ще одне важливе. Поруч з Іваном Романовичем завжди було відчуття спокою. Він не тиснув авторитетом, не вимагав уваги — вона сама до нього приходила. Бо справжня гідність не кричить, а звучить тихо і довго. У його голосі, у його поставі, у манері триматися було щось від старої європейської культури — культури служіння, а не самоствердження. Мабуть, саме такі люди і є справжніми хранителями традиції. Не тими, хто голосно говорить про спадщину, а тими, хто щоденно його проживає — у праці, у молитві, у музиці, у простій людській порядності. Коли вони йдуть, здається, що світ стає трохи тихішим. Але якщо уважно прислухатися — їхній голос усе звучить, усе ще тримає лад.
Володимир ЦИБУЛЬКО
