Ганна Михайленко – одеська правозахисниця з Лемківщини
29 серпня виповнилося десять років, як відійшла у засвіти відома правозахисниця Ганна Василівна Михайленко (Смолій). Більша частина життєвого шляху цієї мужньої жінки пов’язана з боротьбою з окупантами. В цій боротьбі Галині довелося пережити допити, тортури, переселення, каральну медицину. Однак спроби окупантів виявилися марними завдяки підтримці героїчної жінки українськими патріотами як в Україні, так і за кордоном. До останнього подиху Ганна Михайленко невтомно боролася за утвердження незалежності рідної держави.
Народилася Ганна 30 квітня в далекому 1929 році в селі Михновці, яке тепер знаходиться в Підкарпатському воєводстві на території Польщі, у великій сільській родині, яка мала семеро дітей. Батько Василь брав участь у Першій світовій війні, був у російському полоні в Середній Азії. Після жовтневого перевороту в Росії повернувся додому, але як неблагонадійний перебував під наглядом польської поліції. Старший брат Ганни був заарештований більшовиками в 1940 році, другий загинув під час спроби перетнути кордон. Старша сестра відбувала 10 років покарання в Сибіру за зв’язки з УПА. Після повернення більшовиків у 1944 році й самій Ганні доводилось міняти місце проживання, щоб закінчити школу. У 1950 році за договором СРСР з Польщею про обмін територіями українців з її рідного села переселили на Одещину в село Агафіївку тоді Любашівського району. Через нестачу коштів змушена перевестися на заочне відділення й викладати німецьку мову в Агафіївці. Всі переселенці були під пильним наглядом КДБ, молоду вчительну неодноразово викликали на «бесіди». Ганна в цей час вже навчалась у Львівському вчительському інституту іноземних мов.
Після отримання диплому Ганна міняла місця роботи, але нащадки чекістів не давали вчительці спокою. У 1964 переїхала до Одеси, але роботи в школах не знайшла, тому влаштувалася вихователькою в гуртожитку автобусного парку. Тут Ганна Василівна опинилася в центрі протистояння водіїв і адміністрації автопарку. Водіїв почали виселяти із сімейного гуртожитку, а Ганна не могла залишатися осторонь. Гуртожиток відстояли, а виховательку звільнили «за скороченням штату». Тоді вже навчені нею боротися водії відстояли свою захисницю. На роботі вони зустрічали її з квітами, але цькування посилювались.
Наприкінці 1968 Ганна Михайлівна влаштувалася перекладачем технічної літератури в НДІ «Скломаш», де її 1972 р. теж намагалися звільнити «за скороченням штатів». Перейшла бібліотекаркою до школи № 1, де працювала до 1977 р. Пропагувала українські книги, була для школярів живим взірцем української культури, водила їх до пам’ятника Тарасу Шевченку 9 березня та 22 травня. Остання дата для так званих правоохоронців у ті часи вважалась майже кримінальною. Тому і в школі бібліотекарка довго не протрималась, але відстоюючи свої права Ганна Михайленко познайомилась з Ніною Строкатою та іншими діячами правозахисного руху.
Знайомству посприяла сестра Катерина, яка почула про Ніну Антонівну в радіопередачі «Голосу Америки» і просила Ганну знайти її. Після цього знайомства Ганна Василівни ніби отримала друге дихання в середовищі однодумців. Спочатку Ганна допомагала Ніні Строкатій писати листи її чоловіку Святославу Караванському, Івану Світличному та іншим політв’язням. А коли в грудні 1971 р. заарештували Ніну Антонівну, то Ганна разом з Галиною Могильницькою, Марією Овдієнко, Василем Барладяну, Анною Голумбієвською та іншими створили правозахисну групу на захист Ніни Строкатої, Олекси Різникова та Олекси Притики, яких заарештували трохи раніше. Подавали заяви на їх захист, а під час судового засідання від 2 до 9 травня 1972 року організували підтримку своїх друзів під приміщенням суду, куди їх не допустили.
Упродовж 1974-1975 рр. одеські правозахисники захищали Леоніда Тимчука, проти якого за рік було порушено дві кримінальні справи. І їм вдалося нечуване: взяти підсудного на поруки. Через два роки захищали Василя Барладяну. Така діяльність не могла пройти повз КДБ, були виділені окремі провадження проти Ганни Михайленко, Ганни Голумбієвської та Олени Даніелян. Кадебісти влаштовували провокації, обшуки.
Проти Ганни Василівни порушили кримінальну справа про ніби то розтрату книг шкільної бібліотеки. Але діти здали книги і справу закрили, тоді звинуватили бібліотекарку у побитті дітей. Однак і ця справа луснула як мильна бульбашка. Однак у школі різко змінилося ставлення до Ганни Василівни, і вона звільнилася за власним бажанням. Перейшла на роботу на залізничне підприємство, де провокаторам вдалося підбурити вантажників позиватися до суду за особисту образу. За такий «злочин» суд присудив лише рік примусових робіт за місцем роботи.
За підтримки фактичної голови Української Гельсінської групи (УГГ) в період масових арештів 1970-х років Оксани Мешко подала скаргу в ЦК КПРС, зверталася до Івана Драча щодо переслідувань, обшуків та провокацій. В Одесу прибула комісія для перевірки скарг трудящих, результатом чого були зняті з посад прокурор Іллічівського району, другий секретар райкому партії та директор школи №1, де працювала Ганна Василівна.
КДБ продовжувало стеження і під час одної з поїздок Ганни до Москви їм вдалося викрасти у неї сумку з її рукописами та документами УГГ. Це стало вагомим приводом для фабрикування кримінальної справи за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Посилився моральний і фізичний тиск на українську патріотку, перший заступник прокурора області Гудзенко запропонував Ганні Василівні зізнаватися і каятися, на що вона заявила: «Покаянь не буде! За мене ви зірочок не одержите».
Під час слідства Ганна Михайленко згодом подала заяву про намагання завербувати її в аґенти КДБ, і сказала, що розповість про це на суді. Тоді чекісти вирішили не допустити її до суду. Відвезли на коротку психіатричну експертизу в обласну психіатричну лікарню № 1 на Слобідку. Експерти зрозуміли, що ніяка вона не хвора, але залишили на стаціонарну експертизу, але не захотіли брати гріх на душу, Підозрювану через два дні повернули в КДБ і відправили в Харків.
Упродовж трьох місяців було дві комісії, після яких лікар Радзішевський сказав: «Ніхто мене не примусить поставити діагноз, що ви хвора». Але у вересні 1980 р. консиліум з 5 осіб, на чолі з завкафедрою психіатрії Харківського медінституту професором Миколою Бачеріковим, таки поставив діагноз «шизофренія».
Два засідання Одеського обласного суду, 13 грудня 1980 і 18 лютого 1981 років, які відбулися відбулися без участі Ганни Василівни Михайленко як «неосудної» виніс вирок про її примусове лікування. Через три доби Ганна була доставлена до Казанської спецпсихлікарні, де вона провела 7 жахливих років. На захист жінки виступили декілька десятків різних міжнародних організацій, а також Папа Римський Іван Пало ІІ.
На початку 1988 року президент США Рейган пред’явив радянському керівництву список політв’язнів, серед яких була й Ганна Михайленко. Вже у лютому Ганну літаком доставили до Одеси і залишили в психлікарню № 1, де їй виписали діагноз «постшизофренічний синдром, стан компенсації». Тобто, що одужала після шизофренії. Лікарі заборонили писати, а з сестрою побачення тривало всього 10 хвилин. Ганна Василівна подала скаргу головному лікареві. «Хворі такі заяви не пишуть», – вирішив голова експертної комісії і зняв обмеження. Її почали випускати на прогулянку. 11 травня того ж року суд зняв з неї вирок примусового лікування. Її звільнили. А вже в лютому 1990 Ганну Михайленко вітали у США, куди прибула на запрошення Бостонського університету. Дві експертизи показали, що вона ніколи не була психічно хворою.
Після повернення в Україну брала активну участь у роботі Одеської організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, товариства «Просвіта», була першою головою Одеської обласної організації Української республіканської партії. Нагороджена орденами «За мужність» І ступеню та «Княгині Ольги» ІІІ ступеня.
29 вересня 2015 Ганни Василівни не стало, похована в Трускавці на алеї Політв’язнів. У серпні 2024 року в Одесі перейменували вулицю Спартаківську на честь Ганни Михайленко.
Вічна пам’ять і слава Ганні Михайленко – великомучениці й патріотці України, героїчній поборниці прав людини.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України
