Неділя, 1 Серпня

Харизматичні ювіляри 2021-го та їхні львівські сліди

Що писав грабіжникам скрипаль Которович, чому Стефаник не доніс додому пенсію, яку йому виділив Митрополит Шептицький, та інші історії

Цих слідів насправді  дуже багато. Тих, кого уже нема, але чиї імена Україна у 2021-му однозначно згадуватиме, хоча б у професійних колах. Тому що вони немарно прожили своє життя. Тому що цього року в них ювілей. Ми вирішили теж згадати, бодай про декого з них. Але саме тих, хто в той чи інший спосіб був причетний до Львова. І згадати не як ідолів, які настільки забронзовіли (аж ніяк не з власної волі), що їх сучасний українець воліє не чіпати руками, чи тих, які припадають пилом десь у закамарках науки, а як  людей, які були за життя часто-густо просто неймовірно харизматичними особистостями з цікавими долями та прагненнями. А головне — вони були живими.

   13 січня — 140 років від дня народження Антіна Лотоцького — талановитого і надзвичайно плідного (передовсім дитячого) письменника, журналіста, видавця, педагога і громадського діяча, чиє ім’я тісно пов’язане з національно-визвольними змаганнями за державність України під час Першої світової війни. Попри те, що народився на Тернопільщині і своє професійне життя пов’язав із Рогатином, саме у Львівському університеті здобув освіту й саме тут — завдяки Михайлові Грушевському — захопився історією (до речі, Антін Лотоцький є автором чотиритомної “Історії України для дітей”, яка після публікації у журналі “Світ дитини” у 1934 році вперше на рідній землі побачила світ тільки наприкінці 1990 року, знову ж таки зусиллями саме Львівської організації Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка “Просвіта” та видавничого центру “Фенікс” у Львові). Саме до Львова переїхав у часи Другої світової війни, тут помер і тут — на Личаківському цвинтарі — похований.

   15 січня — 200 років від дня народження Антона Петрушевича — українського історика, мовознавця, археолога, етнолога, громадського діяча, священника з невеликими прибутками і водночас одного з найбільших колекціонерів та знавців минулого Львова ХІХ століття. Перший дослідник, який — починаючи з 1847 року — взявся за пошук літописного Галича та запропонував першу гіпотезу розташування княжої столиці Галицької землі, а пізніше Галицько-Волинської держави. З його іменем також пов’язані перші польові археологічні дослідження Львова. Першим подав опис предметів із легендарного Михалківського скарбу. Багато позицій з його діяльності можна супроводжувати словами “перший” або “один із перших”. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

   24 січня — 80 років від дня народження Юрія Покальчука — українського письменника, перекладача, науковця, а ще — харизматичної особистості, чоловіка, який ціле життя прожив на три міста — у Києві, Львові та Парижі, першим в СРСР переклав твори Борхеса, 16 років опікувався малолітніми в’язнями, для яких видавав журнал “Горизонт”, тощо. Шість років тому на будинку на вул. Друкарській, 10, у Львові, де Юрій Покальчук час від часу жив, відкрили меморіальну таблицю.

   12 лютого — 150 років від дня народження Леся Мартовича — українського письменника (одного з так званої “Покутської трійці”, куди, окрім Мартовича, входили також Василь Стефаник та Марко Черемшина), правника та громадського діяча. Кілька років прожив у Львові. Саме зі Львовом пов’язаний найінтенсивніший період його творчості.

 

   23 лютого — 120 років від дня народження Леоніда Перфецького — художника-баталіста, графіка, сотника УНР, художника-кореспондента у дивізії “Галичина”. Уродженець Уманського повіту, що навчався живопису у Львові в мистецькій школі Олекси Новаківського, а також у Кракові та Парижі (який затримав художника надовго і де він на громадських засадах був мистецьким завідувачем бібліотеки імені Симона Петлюри), до Львова повернувся завдяки клопотанням “Українського Видавництва”. В окупованому німцями місті розгорнув активну творчу діяльність. В історію вітчизняного мистецтва увійшов передовсім як митець, який відтворив і закріпив у пам’яті прийдешніх найтрагічніші й одночасно найсвітліші моменти української історії,  а також як автор ілюстрацій до “Енеїди” Котляревського, перелицьованої художником під сучасну добу. В 1954 році виїхав до Канади. Похований у Монреалі.

   25 лютого — 150 років від дня народження Лесі Українки — генія української літератури (що входить в умовну тріаду Шевченко — Франко — Українка), майстрині художнього перекладу, що вільно володіла майже всіма європейськими мовами, громадської діячки. Творча кар’єра Лесі Українки почалася саме у Львові — з публікації  у 1885 році у журналі “Зоря” її перекладу українською “Вечорниць” Гоголя. За два роки саме у місті Лева вийшла друком її вже власна поема “Русалка”, а на початку 1893-го — перша збірка поезій “На крилах пісень”. Леся Українка не раз бувала у Львові (зупинялася як у готелях, так і в родині Франків). Востаннє її перебування (за рік до смерті) було пов’язане з нинішнім будинком Наукового товариства імені Т. Шевченка, про що нагадує меморіальна таблиця на його фасаді.

   28  лютого — 120 років від дня народження Романа Сімовича — українського композитора, що перейняв від Людкевича естафету симфонічної творчості в Галичині, і якого називають одним із найяскравіших представників українського симфонізму, педагога і публіциста. Першим серед галицьких композиторів виступив у пресі з ініціативою започаткування “української фільгармонії” у Львові й поділився власним баченням втілення такої ідеї. Від 1944 року викладав у Львівській консерваторії імені М. Лисенка. Його учні згадували про нього, як про лектора, який умів неймовірно захопливо та легко викласти будь-яку тему, дуже любив і поважав своїх студентів і до якого ніхто з почуття великої пошани не приходив із невиконаним домашнім завданням. Похований на Личаківському цвинтарі.

   14 березня — 130 років від дня народження Амвросія Бучми — українського актора (32 ролі в кіно та понад 300 — на театральній сцені) та режисера, що разом із Гнатом Юрою став фундатором Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Уродженець Львова, остання — десята — дитина в незаможній сім’ї львівського залізничника та пралі, що згодом стала видатним актором театру та кіно, Амвросій Бучма вперше ступив на професійну сцену саме у Львівському театрі “Руська бесіда” (єдиному на той час в усій Західній Україні, де ставили спектаклі українською мовою) і саме тут на все життя здружився з Лесем Курбасом. Його доля мала стільки карколомних поворотів, що її одностайно вважають вартою окремих екранізацій. Скажімо, під час Першої світової війни воював як унтерофіцер в австрійській армії, був поранений, згодом за ляпас офіцерові був засуджений до розстрілу (до речі, такий вирок у його біографії не єдиний), під час облоги Перемишля мало не загинув від голоду та холери, потрапив у російський полон, працював на каторжних роботах у Середній Азії, звідки утік — і це тільки деякі фрагменти. Щоб урятуватися у певний момент свого життя, вимушений був симулювати божевілля і певний час жити в психіатричній лікарні, його викидали з поїзда як мертвого, і що тільки в його житті не траплялося. Ідеальний курбасівець — філософ та арлекін, заручник системи Амвросій Бучма, що міг в одній п’єсі зіграти по 4-5 ролей (разом із жіночими), який часто в кінотрюках, що вимагали каскадерської підготовки, працював без дублерів — стрибав із другого поверху у відкрите авто, що їхало внизу, робив стійки на руках на балконі 12-го поверху (що забоявся зробити спеціально найнятий спортсмен), вискакував з візка на ходу як акробат під час дуже натуральної кінокатастрофи фаетона на потьомкінських сходах в Одесі тощо, ще чекає уваги сучасників до його персони. До речі, знаєте, за що він отримав свою другу Сталінську премію? За своє п’ятихвилинне трагічне мовчання та слова “Сину мій, сину…” у спектаклі “Макар Діброва” за п’єсою Корнійчука — зал ридав. На ганьбу міста Лева у 2017-му вандали зруйнували пам’ятний знак на честь Амвросія Бучми на площі Озаркевича у Львові, де минули молоді роки артиста (будинок, де він жив, не зберігся).

   27 березня — 110 років від дня народження Михайла Сороки — чи не найавторитетнішого політичного в’язня ГУЛАГу, який відбув у радянських концтаборах майже 35 років, там і помер, одного з організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу, зокрема одного з лідерів Кенгірського повстання та творця першої організації опору політв’язнів “ОУН-Північ”, головним досягненням якої стали акції масової непокори керівництву таборів, що призвело в системі ГУЛАГу до поділу на окремі зони для кримінальників та політв’язнів, батька художника Богдана Сороки. У вересні 1991-го перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

   9 травня — 150 років від дня народження Володимира Гнатюка — одного з титанів української науки кінця ХІХ — початку ХХ століття, що вивів українську етнографію на європейський рівень (зокрема підготував 58 томів етнографічних збірок), літературознавця, перекладача, публіциста, академіка, вченого секретаря НТШ та співзасновника музею НТШ у Львові. Цікаво, що він один із перших дослідників, хто приділяв увагу збиранню сороміцьких пісень і приказок. Як цікаво і те, що дружбою з Гнатюком дуже дорожив Іван Франко — поет тільки один-єдиний раз був хрещеним якраз у Гнатюкового сина Степана (на жаль, малюк помер у шестимісячному віці), а кумувала йому дружина Михайла Грушевського Марія. Володимир Гнатюк — автор великої кількості публікацій про мовне питання в Росії якраз у часи  1905 — 1907 років, коли там піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, чим теж долучився до формального скасування Валуєвського указу. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

   14 травня — 150 років від дня народження Василя Стефаника — хрестоматійного українського письменника, майстра експресіоністичної новели, політика, громадського діяча та дуже цікавої особистості. Саме у Львові, у готелі “Ванда” на вулиці Шевській, відгуляв своє весілля з донькою священника, посла Галицького сейму Ольгою Гаморак. У місті Лева бував не раз. Саме після львівської зустрічі з консулом УРСР за відмову написати у галицькій пресі спростування  про голод в Україні був позбавлений персональної пенсії від уряду УРСР. Коли, довідавшись про це, Митрополит Андрей Шептицький призначив йому пенсію такого ж розміру, Стефаник попросив касира видати йому цю суму дрібними грошима і поки йшов, повністю все роздав бідним з проханням помолитися за упокій душ жертв Голодомору в Україні 1933 року.

   14 червня — 130 років від дня народження Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, команданта УВО, першого голови ОУН, який до свого останнього подиху був твердо переконаним: “У вогні перетоплюється залізо у сталь,  а в боротьбі перетворюється народ у націю”. Уродженець села Зашків на Львівщині, що здобув освіту у Львівському університеті, Євген Коновалець від свого першого арешту (коли разом із сотнею інших українських студентів опинився на лаві обвинувачених під час гучного тоді  “Процесу 101 українського студента” у Львові) і до своєї загибелі в Роттердамі від чергового замаху на нього, втіленого Кремлем, крізь  все своє життя проніс переконання, що інтереси України — понад усе.

   3 липня — 80 років від дня народження Богодара Которовича — музиканта, диригента, одного із засновників сучасної української скрипкової школи, єдиного у світі скрипаля, який був удостоєний честі дати два концерти на легендарній скрипці Ніколо Паганіні за межами Італії, фундатора та беззмінного художнього керівника Державного камерного ансамблю “Київські солісти”, батька відомих музикантів Мирослави Которович та Антона Которовича. У Львові уродженець Холмщини, майбутній знаний скрипаль та диригент ходив до музичної школи, тут рік провчився у консерваторії, звідки перевівся на музичну науку до Москви. Рідні Богодара Которовича згадували, що він завжди жив дуже скромно, а можливим грабіжникам квартири залишав записку: “Шановні, золота і грошей не маю. Сам через це сумую. Господар”.

   6 липня — 170 років від дня народження Івана Левинського — видатного архітектора, художника, організатора української художньої промисловості, власника однієї з найбільших у Європі будівельних фірм (який одним із перших в Україні увів в архітектурне будівництво металоконструкції, металобетон, штучне каміння), професора Львівської політехніки, що разом із Василем Кричевським вважається засновником українського архітектурного стилю початку ХХ століття, громадського та політичного діяча того часу. Практично кожен третій будинок у місті Лева має печать фірми Івана Левинського, що фактично у той час і створила сучасний Львів — Львівський залізничний вокзал, Театр опери та балету, будинок прокуратури Львівської області  (колишня Торгово-промислова палата) й інші. Син українця (який помер, коли хлопцеві було вісім років) та етнічної німкені з Баварії, саме від матері Іван Левинський перейняв любов до української культури та знання її азів. Варте уваги, що цей чоловік розпочав своє доросле життя, коли й на хліб гроші не завжди мав, а в своїх 30 років  став одним із найбагатших людей Галичини, водночас залишившись при цьому чуйною, доброю і порядною людиною.

   17 липня — 150 років від дня народження Філарета Колесси — засновника українського етнографічного музикознавства, неперевершеного фахівця з транскрипції фольклорних матеріалів, композитора та літературознавця. У часи існування у Львові Українського таємного університету викладав там усну словесність. В останні десять років до смерті був  професором Львівського університету та директором Музею етнографії та художнього промислу. Похований на Личаківському цвинтарі.

 

 

   10 серпня — 80 років від дня народження Романа Лубківського — українського письменника, перекладача, культуролога, дипломата та громадського діяча. Уродженець Тернопільщини, який прожив у Львові понад 50 років, чи не першим в Україні дав можливість сучасникам пізнати феномени слов’янських поетичних культур, видавши поетичні перекладні антології “Слов’янське небо” і “Слов’янська ліра”, ініціював, щоби кожен наступний президент України клав при своїй присязі руку на духовну книгу — Пересопницьке євангеліє,  а також відновлення пам’ятних місць, (зокрема пов’язаних із Маркіяном Шашкевичем та Богданом-Ігорем Антоничем). Без Романа Лубківського не було б музею Михайла Грушевського, пам’ятників Юрієві Дрогобичу, Українським Січовим Стрільцям у Карпатах і багатьох інших починань щодо повернення пам’яті про великих українців. Похований на Личаківському цвинтарі.

   24 серпня — 150 років від дня народження Василя Щурата — вченого, перекладача, публіциста, поета та літературознавця, ініціатора та першого ректора Українського таємного університету у Львові. Саме Василь Щурат як ректор зумів забезпечити цьому університетові, незважаючи на постійні переслідування польської поліції, високий рівень навчання та визнання. Попри те, що вдома випускники таємного університету не могли знайти собі застосування, їхні дипломи визнавали у Чехії, Словаччині, Австрії і навіть у Німеччині. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

 

   27 серпня — 80 років від дня народження Богдана Ступки — легенди театру та кіно, що зіграв півсотні ролей у театрі та понад сотню у кіно. У Львові ходив до школи, у Львові в театрі ім. М. Заньковецької починав як професійний актор, пробувши тут аж до свого переїзду до Києва у 1974 році. Цікаво, що народився в один день зі своєю мамою — 27 серпня —  і мріяв померти того ж дня, що і мама — 23 липня. Однак до цієї дати не дожив добу. “Все наше життя — суцільна імпровізація, — казав, — а значить все наше життя — це джаз”.

   2 вересня — 210 років від дня народження Івана Вагилевича  — одного з зачинателів українського руху просвітництва, співзасновника “Руської Трійці”, першовідкривача багатьох фольклорних українських тем, визначного архівіста та бібліографа. На основі його біографії польський письменник Я.-Х. Захаріясевич написав двотомну повість “Учений” (1855), а український письменник Роман Іваничук — роман “Саксаул у пісках” (2000).

 

 

   7 грудня —  210 років від дня народження Миколи Устияновича — однієї із найпомітніших та найцікавіших постатей у літературі романтизму на західноукраїнських землях, одного зі співзасновників та очільників “Просвіти”. Чимало в його біографії пов’язано саме зі Львовом. Автор слів пісень, які нині часто виконуються на концертах — ”Верховино, світку ти наш” та  “Гей, браття-опришки…”

Ярина КОВАЛЬ, “Еспресо.Захід”

Матеріал подаємо на основі міжмедійної угоди між газетою “Ратуша” і сайтом “Еспресо. Захід”

Share.

Leave A Reply