Неділя, 9 Травня

Леся Українка: відважні для відважної

25 лютого виповнилося 150 років від дня народження Лесі Українки, і цього року святкування її ювілею вдалося. Інформаційно-тематичний сайт «150imenlesi.org», радіо «Леся», повне нецензуроване зібрання творів у 14 томах, інтелектуально-дискусійна платформа «Косач talks», опера «LE» режисера Влада Троїцького та формації NOVA OPERA, мистецький проєкт «Леся Українка: 150 імен», який триватиме до 8 березня в Українському домі у Києві вдалося реалізувати завдяки співпраці різних інституцій та особистостей. Пропонуємо діалоги кураторів проєктів і нагадуємо, що 2021-й є роком Лесі Українки, а отже, нагодою та приводом читати її твори, листи, спогади про неї та перевідкривати для себе Ларису Косач-Лесю Українку.

   Куратор платформи «Косач talks» Євген СТАСІНЕВИЧ:

— У постаті Лесі Українки мені дуже близький її партнерський союз із Климентом Квіткою, базований на повазі та взаємній підтримці, а також благодійна діяльність їхньої сім’ї.

Щодо дискусій у рамках «Косач-talks», то в процесі розмов хотів пройти шлях від нецікавого, бо монолітного й недиференційованого, образу Лесі Українки, до чогось ширшого, строкатішого, кольоровішого. Для мене це рух від шкільної, радянської і в будь-якому разі вчорашньої-позавчорашньої Лесі Українки до Лариси Петрівни Косач.

   Куратор мистецького проєкту «150 імен» Павло ГУДІМОВ:

— Я щасливий, що під час навчання в школі у нас погано викладали українську літературу і багато творів давали на самостійне опрацювання. Завдяки цьому я зазнав шкільної травми про Лесю Українку і мені не заклали стереотипів про неї.

Проєкт «150 імен» — не причесаний, без шаблонів. Один із штампів, який нас підстерігав і час від часу звучав: чи будуть епіграфи до залів, рядочки віршів в експозиції? Я від самого початку розумів, що цього не буде. Вся література залишається для домашнього прочитання, поза межами виставки. Експозиція має повернути свіже сприйняття особистості й зумовити потребу дізнатися, чим вона займалася. Моє величезне відкриття — листи Лесі Українки, у них уже є Лариса Косач, без Лесі Українки.

На виставці я побачив людей, які прагнуть дивитися, слухати, чути. Які хочуть діалогу. Кайфую, що це сталося, що це сталося так свіжо. Коли підрядники, які робили меблі, прийшли на кураторську екскурсію і їм цікаво, — оце справжня культура. В умовах акулячого капіталізму маємо бути дуже близькими, дуже ціннісними. Леся — один з маленьких камертонів, наскільки ми сьогодні чутливі.

Це проєкт популярний, просвітницький. Методологія і стилістика орієнтована на відвідувачів, а не на тих, хто прийде з високо піднятим носом. Треба іноді елітам спускатися до людей.

Ми не створюємо святині, а деіконізуємо, говоримо про мову звичайних людських цінностей, про сімейні альбоми, листи. 83 % мистецьких творів створені в радянські часи, але подані під зовсім іншою оптикою. Здебільшого показуємо роботи тих, кого тоді не допускали, як-от 60-ті представляють Іван Остафійчук і Богдан Сорока.

   Куратор театрально-перформативної частини Влад ТРОЇЦЬКИЙ:

— Коли зрозумів, що Лесі Українці — 150 років, вирішив зініціювати створення опери. Леся дуже непогана поетеса, з різноплановими віршами. Її світ значно багатший, ніж той, який подає совок і постсовок. Що ми знаємо про тих людей, які фактично вимріяли Україну? Коли я почав вивчати матеріали, читати поезію, листи, я раптом зрозумів, ким вони були — театр корифеїв зі Старицьким, Саксаганським, Заньковецькою, хто такий Драгоманов, ім’я якого носить наш педуніверситет. Я збагнув, що тодішня еліта, нечисленна і дуже освічена, не боялася мріяти. У той час, коли з двох боків – імперії, Австро-Угорщина та Росія, думати про незалежну Україну як про окрему державу було фактично безумством. Ми надто спрощуємо цих людей. У Лесі були: любов, почуття самотності, відчуття невідворотності у зв’язку з хворобою, непрості стосунки з матір’ю. Але водночас — відвага, дерзновенність, коли вона і її коло дозволяли собі думати про велике, і не просто думати, а робити конкретні кроки. Вони не тільки вимріяли нашу країну, а й заклали її основу. Бо без культурного коду немає ні нації, ні країни.

Перед нами є завдання: як зустрітися з сучасною людиною, яка залипає в ґаджетах, і водночас не знижувати планку, не загравати, але й не впадати в моралізаторство. Треба шукати мову діалогу. Українська цивілізація — наразі цивілізація пролісків, кущів, а не дерев. Старицький нічим не гірший, ніж Станіславський. Але ми про Старицького знаємо в кращому разі «За двома зайцями», про Лесю — «Лісову пісню» і страждання та туберкульоз, про Франка — «Украдене щастя». Так, ніби нічого й не було, але насправді було. Чому воно не зберігається в нашій пам’яті? Як це актуалізувати? Чому ми забуваємо про режисера Ярослава Федоришина з його фестивалем «Золотий лев», Маркіяна Іващишина з його «Дзиґою»? Хочеться цивілізацію дерев. Щодо подальшого сприйняття Лесі Українки, то варто не давати визначень, не робити ікону чи мумію, а постійно виявляти цікавість, вибудовувати діалог. І мати відвагу, дерзновенність, яка була в тих, хто творив культуру до нас.

Підготувала Наталя ДУДКО

Share.

Leave A Reply