Не стало письменниці Вікторії Амеліної
1 липня в лікарні Мечникова в Дніпрі перестало битися серце письменниці, львів’янки Вікторії Амеліної. Її життя обірвалося через поранення, несумісне з життям, спричинене ракетним ударом російських окупантів по ресторану в Краматорську 27 червня 2023 року. Про це повідомив Український ПЕН. Поховають письменницю 5 липня на Личаківському цвинтарі.
27 червня Вікторія Амеліна, українська письменниця, членкиня Українського ПЕН та документаторка воєнних злочинів в організації TruthHounds, перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані RiaLounge у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Вікторія отримала тяжкі поранення. Лікарі та парамедики в Краматорську та Дніпрі робили все можливе, щоб урятувати її життя, але, на жаль, поранення було смертельним. В останні дні життя Вікторії поруч із нею були її рідні та друзі.
Через повномасштабну війну Росії проти України Вікторія Амеліна стала не тільки письменницею. Із літа 2022-го вона приєдналася до правозахисної організації TruthHounds. Вікторія разом із командою працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема у Капитолівці на Ізюмщині, де знайшла щоденник письменника Володимира Вакуленка, якого вбили росіяни навесні 2022 року.
У цей же час Вікторія розпочала роботу над своєю першою нон-фікшн книжкою англійською мовою WarandJusticeDiary: LookingatWomenLookingatWar, який незабаром має вийти друком за кордоном. У цій книжці Вікторія розповідає про українських жінок, які документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни. Також письменниця займалася активною адвокаційною роботою: зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, а також вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу.
Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. У шкільні роки переїхала з батьком до Канади, однак невдовзі вирішила повернутися в Україну. 2007 року отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ “Львівська політехніка” з відзнакою. У 2005–2015 роках працювала в міжнародних технологічних компаніях.
2014 року вийшов дебютний роман Вікторії “Синдром листопаду, або HomoCompatiens”. Книжка ввійшла в десятку найкращих прозових видань за версією премії “ЛітАкцент року – 2014”. Наступного року роман було перевидано, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.
Того ж 2015 року Вікторія Амеліна призупинила кар’єру в інформаційних технологіях, щоб присвятити себе письменницькій роботі. 2016 року вийшла її перша дитяча книжка “Хтось, або Водяне Серце”. Наступна її книжка для дітей “Е-е-есторії екскаватора Еки” побачила світ у 2021 році. У 2017 році “Видавництві Старого Лева” вийшов друком другий роман Вікторії “Дім для Дома”. Книжка ввійшла до коротких списків національних та міжнародних премій: “ЛітАкцент року – 2017”, Премії міста літератури ЮНЕСКО, Європейської літературної премії. Запорізька книжкова толока назвала “Дім для Дома” найкращою прозовою книжкою року.
Тексти Вікторії Амеліної публікували в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами. Нещодавно роман “Дім для Дома” було перекладено іспанською мовою.
У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.
«Я всередині нового Розстріляного Відродження»
У передмові до книжкиВолодимира Вакуленка «Я перетворююсь… Щоденник окупації та вибрані вірші» Вікторія Амелінаписала: «Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.
За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть –віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею– ніяк не знайдеться.
Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам’ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові – бо не зміг виконати волю сина. Мені – бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?
У 2022-му я приєдналася до команди TruthHounds, яка займається розслідуванням воєнних злочинів з 2014-го. З ними я і приїхала на Ізюмщину, аби опитувати свідків іта фіксувати наслідки окупації та обстрілів. Але в цю нескінченну мить я все ж таки не розслідувачка– письменниця, а знайти щоденник – важливіше, ніж злочинців.
Але я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом – бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
– Знайшла! – вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді – всю загублену українську літературу.
Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».
“Жінко, він ще до тебе повернеться, твій Азов”
Український ПЕН поділився добіркою поезій Вікторії Амеліної, які авторка написала весною та на початку літа 2023-го.
***
у мене син і у неї син
у неї до війни було два
у мене завжди був один
і спробуй комусь іще поясни
що в неї і досі ще два сини
що той ясноокий не вмер, не зник
вона його родить щодня під крик
але крик жінки, не немовля
а хлопчик усе не кричить ніяк
хоча вона родить його щодня
він дивиться мовчки із темноти
так ніби благає їй помогти
але вона родить його сама
між нею і мною тепер пітьма
бо в мене син і у неї син
у неї до війни було два
а в мене завжди був один
і спробуй комусь іще поясни
що з нею на двох у нас три сини
***
тільки ж вчилася відпускати чоловіків
а тепер відпускає цілі міста
вулиці, площі, мости і стіни
як кораблики, відпускає в пітьму
– Пливіть, – каже їм
рахує їх у пітьмі до ста
і чує над містом новий літак –
не встигає дорахувати до середини
***
жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані
шепоче ім’я обвітреними губами
тутешні думають:
жінка втратила чоловіка
але я чула ім’я, яке вона вимовляє
це не ім’я чоловіка, це не ім’я дитини
вона стоїть над морем і кличе море
та море теж думає: втратила чоловіка
не озивається на ім’я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре
тільки шепоче по-своєму, по-морському:
жінко, він ще до тебе повернеться,
твій Азов
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА
