П’ятниця, 29 Березня

Тарас Сулимко, воїн, який працює на майбутнє!

«У Сокільниках постійно висять національні прапори?», — запитую голову Сокільницької сільської ради Тараса Сулимка дорогою до місця праці мого співрозмовника. На доглянутій центральній вулиці села майорять червоно-чорні та блакитно-жовті прапори, хоч цього дня немає державних чи інших свят. Сільський голова відповідає ствердно і розказує про намагання засудити його за вивішування червоно-чорного прапора. Справу закрили, але нагадування про неї в селі збереглося.

Тарас Сулимко називає себе націоналістом і господарником у розбудові державі. П’ять років очолює Сокільницьку сільську раду, і за цей час село постійно розвивається і змінюється на краще. Цього року Сокільники відстояли можливість разом зі селами Годовиця та Басівка створити ОТГ, очільника якої обиратимуть 25 жовтня. Тарас Сулимко — один із кандидатів на посаду голови Сокільницької об’єднаної територіальної громади.

– Пане Тарасе, чому, на Вашу думку, Сокільникам так важливо було створити окрему ОТГ?

– Коли близько трьох місяців ми на холоді боролися за свою громаду, за її незалежність, нас майже ніхто не розумів. Голови населених пунктів навколо Львова дивилися на нас із подивом. Вони вважали, що основна зброя – домовленість. Але час показав, що домовленості не завжди працюють. Те, що нам вдалося відстояти Сокільницьку ОТГ, – заслуга громади. Хочу подякувати своїм помічникам, які допомагали мені у важкі миті, а нині є моїми конкурентами на виборах — Артемові Хмиху та Уляні Солонюк, які теж долучалися до цієї боротьби. Але, підкреслюю, якби не сокільницька громада, яка «стала на мозоль» і не відходила, жоден переговорник нічого би не зробив — ні я, ні мої помічники.

Львів ніколи не хотів з нами співпрацювати. А голови інших громад розповідали, що обласний центр звертався до них хіба що по місце для цвинтаря і для сміттєвого полігону. Наближається час віддавання великих позик, яких Львів набрав, і Сокільники з нашим бюджетом були для нього дуже ласим шматком. Думаю, 95 % мешканців розуміли, що розвиток у форматі об’єднаної територіальної громади значно перспективніший. За 25 років у Львові не побудували школи чи садочка, багато вулиць не каналізовані, хоч це обласний центр. Те, що ми маємо слушність, підтверджують слова мера Винник про подвійні стандарти міського голови Львова Садового, який каже про суму, яку Львів виділив на Винники, але не зазначає, скільки Винники дали податків на Львів. Крім того, ми всі чули, як Андрій Іванович говорив, що в нього велике серце, але він не може всіх любити. Це було сказано про Сокільники. Закономірно, що ми бачили своє майбутнє незалежними.

— Чи є нині співпраця зі селами, з якими створюєте ОТГ?

— З Годовицею та Басівкою співпрацюємо давно. Надали їм півтора мільйона на завершення будівництва школи, 100 тисяч гривень виділили на проєкт реставрації костелу в Годовиці. У цих селах інфраструктура завмерла, там немає ні школи, ні садочка. Є прекрасний музей «Криївка», який треба розвивати, є скульптури Пінзеля в костелі. Потрібно проводити освітлення, чистити річку, ремонтувати аварійний місток, терміново реставрувати дамбу.

Звісно, у перспективі треба працювати з інвесторами, показати їм цукерку в гарній обгортці. Там теж дуже цікаві для інвестицій села, і ми будемо залучати бізнес, зокрема сільськогосподарські підприємства.

– Пане Тарасе, прогнозовано: розкажіть про здобутки…

– П’ять років тому серед найбільших проблем сокільничани називали поганий стан доріг. Тепер це питання відійшло на надцяту позицію. На мою думку, це негласний показник, що ми багато зробили. Понад 30 км доріг на село – вагома цифра. Хоч, звісно, люди завжди все бачать зі своєї дзвіниці, їх цікавить не ціле село, а окрема вулиця, а ще більше – те, що коло їхньої хати. Серед найголовніших досягнень – каналізування Сокільник на

65 %. З трьох запланованих насосних станцій дві вже збудовано. Від самого початку я керувався принципом: не ремонтувати дорогу, доки не провели воду та каналізацію. Після прокладання комунікацій має пройти відповідний час, перш ніж будувати дорогу. Так, це незручно для мешканців, але інакше ремонт буде неякісним.

Ми, мабуть, єдина у Львівській області чи навіть в Україні громада, яка будує школу на 660 учнів своїми силами. Уже виділили

35 мільйонів гривень, до кінця року плануємо звести 2-й поверх. На цю школу в Сокільниках чекали років 50. Побудували клуб, біля якого – три автостоянки. До кінця року завершимо дитячий садок. Два роки тому закінчили спорудження початкової школи. Закупили спортивне обладнання і меблі, побудували великий стадіон зі штучним покриттям. У школі наразі немає їдальні, але ми над цим працюємо і сподіваюся, що наступного року вона буде.

Яке ще село в області, крім Сокільник, повністю охоплене відеоспостереженням, з камерами, які зчитують номери автомобілів, з пунктом охорони? Кількість камер збільшилася з 4 до 120. Ми зробили 100 % освітлення вулиць центральної частини села, дев’яти пішохідних переходів, встановили шість нових автобусних зупинок, вказівники з назвами вулиць. Збудували 16 дитячих майданчиків, близько половини з яких — спортивні тренажери. Капітально відремонтували поліклініку, поміняли вікна, двері, закупили меблі, нове медичне обладнання. На допомогу хворим на лікування надали понад 8 мільйонів гривень. Працюємо над тим, щоб у Сокільниках був Центр надання адміністративних послуг.

Довідка «Ратуші». Тато Тараса Сулимка працював агрономом у колгоспі, мама — вчителькою початкових класів. Батько помер, коли він вчився у першому класі. Мама залишилася сама з двома дітьми. Тому родина жила досить небагато. По батьковій і по маминій лінії у родині Тараса Сулимка були дисиденти, які боролися за незалежність України і яких переслідувала радянська влада. Брав активну участь у трьох революціях — Революції на Граніті, Помаранчевій революції та Революції Гідності. Разом із рідною сестрою, яка була на той час студенткою, брав участь у Революції на Граніті. Під час Помаранчевої революції працював вчителем у школі. До Києва разом із друзями поїхали ще до офіційного початку революції. На Революцію Гідності поїхав наступного дня після новини про те, що побили студентів. Взяв із собою сина, який тоді навчався у 9-му класі. Хоч багато хто його відмовляв від цього. У Сокільники приїхав у лютому. З друзями привезли додому вбитого на Майдані Андрія Дигдаловича зі Сокільник. Учасник АТО, капітан ЗСУ…

«Я не зголю чуба, поки не завершиться війна!»

– Найвищою оцінкою для мене є не медалі за Майдан та за участь у війні, а те, що за мою голову бойовики давали 50 тисяч. Це сталося після того, як зенітно-артилерійська батарея під моїм керівництвом відбила атаку снайперів на Різдво 2015 року в Кримському. Журналісти, які до нас приїжджали, написали, що «Тарас Бульба» своїми зенітками порозганяв снайперів. Позивний «Тарас Бульба» мені дали побратими. Але то не перший позивний, бо їх періодично треба змінювати. Командир Яворівської 24-ї бригади назвав мене «Янтар». Правда, по рації я відгукувався «Бурштин слухає», у такий спосіб українізуючи армію. Після того, як хлопцеві зі Самбора відрубали руку через витатуйований тризуб, я разом з іншими побратимами дав клятву носити чуба, доки не закінчиться війна. Я цієї клятви дотримуюся.

Перший бій під Луганським аеропортом, мабуть, найскладніший у житті. Бо всі хлопці були мобілізовані, військових — одиниці. Я, вчитель фізики, керував непрофесійними солдатами. Під час поїздки на бетеері на дорозі наткнулися на великий уламок дерева. Оскільки водій не був професійним військовим, то він його об’їхав. Збоку була міна, на якій ми підірвалися. Тоді я дістав перше поранення. Під Луганськом був відкритий бій, що зовсім інакше, ніж обстріли в окопах. Найскладніше вистрелити в людину, коли ти бачиш її. Хлопець зі Стрия, коли після його пострілу вибухнула ворожа машина, начинена вибухівкою, і загинуло троє людей, дуже переживав. Наприкінці літа 2014 року 10 днів відпустки провів по церквах. Я думав, що він не прийде назад. Але прийшов. Сказав, що мусить відімстити. Практично сто відсотків повернулося.

Коли ми відходили з Луганського аеропорту, перевозили поранених, особливо з 80-ки. Один із хлопців на руках ніс пораненого побратима, який просив: «Ти мене тільки не покинь», і помер. В тому пеклі я крикнув йому: «Бери живого». Він поклав його і потягнув іншого пораненого. Я думав, що він збожеволіє. Ми тоді не змогли повернутися, мусили вивозити живих. Там когось впізнати неможливо, всі у військовій формі, брудні, в крові. Не дивишся на ОБЛИЧЧЯ, намагаєшся якнайбільше врятувати. У Львові на одній з акцій до мене підійшов хлопець Софії Федини, який сказав, що саме я виніс його пораненого. Цілком може бути…

— Як Ви реагуєте на закиди щодо Вашої діяльності? Стискаєте зуби?

— Прогнозовано, що критики активізувалися саме перед виборами. Але мені й раніше постійно щось закидали. У 2015 році, коли повернувся з війни, казали, що в мене є купа гектарів землі за «Ашаном», що, звісно, не так. І що я взагалі не воював, а в Польщі на заробітках був. Мабуть, тоді я сприймав це більш агресивно, бо мене це обурювало.

Закидають, що мало інформував населення про діяльність сільської ради. Можливо, ми подавали інформацію не в такому обсязі чи форматі, як люди хотіли б, але ми працювали і не мали часу тим займатися. А людина, яка відповідала за інформування, підвела мене, і тепер в іншій команді. Дехто закидає, що я почав відразу все і що краще реалізувати проєкти по черзі. Частину об’єктів уже завершено. Однак під час будівництва середньої школи, попри те, що земля для неї відведена в генеральному плані, 20 сотиків «пропало». Згідно з нормами, має бути відповідна кількість квадратних метрів на кількість учнів. Тому я відвів земельні ділянки під школу, садочок, амбулаторію, парки. Якщо ділянки відведено і будівництво почато, складно зазіхати на землю. Я працював на майбутнє. Зробив усі паспорти на ставки, додатково викопали три. Водні об’єкти не приватизовують, тому вони залишаться в громаді. Розробили два парки, за дозволи на які «воювали» два роки в Києві. У мене, звісно, є помилки, і це нормально, бо я людина. Та, можливо, нас розсудить час.

Щодо парку «Небесної сотні», то спершу мене теж насторожила сума — 14 — 15 мільйонів, яку назвали проєктанти. Однак коли порівняв кошторис скромного скверу у Львові (7 мільйонів за 30 сотиків чи менше) і будівництво красивого парку з нуля на 4,5 га, то зрозумів, що це адекватна сума. Я попросив проєктантів зробити такий парк, якого ні в кого немає, незвичайний. Можна, звісно, здешевити проєкт, і просто засіяти територію травою. Але хіба сокільничани не варті гарного парку?!

Продумана стратегія співпраці з бізнесом

— Завдяки чому вдалося реалізоване?

— Звісно, має значення близьке розташування села до Львова, а також впроваджені після Майдану процеси децентралізації, коли більше коштів залишається на місцях. Водночас бюджет села почав зростати завдяки тому, що багато фірм осіли в Сокільниках. Можливо, політика Львова їх не задовольняла, і вони шукали для себе оазу. Ми створили умови, вигідні і для них, і для нас. Скажімо, ремонтували дороги і хідники на вулиці Трускавецькій, на межі зі Львовом, де розташовані підприємства. Щоправда, люди закидали, чому проводимо ремонти там, де живе мало сокільничан. Але ми облаштовували простір для тих, хто нас годує. І я вважаю, що це правильно. За п’ять років на території села відкрили понад 40 підприємств. Скасували податок на нерухомість, бо можемо собі це дозволити. Хоч багато мешканців про це навіть не знають. Переконуємо великий бізнес, щоб вони реалізували власні проєкти, скажімо, прокладали каналізацію до своїх об’єктів, з урахуванням потреб Сокільник, пропонуючи їм навзаєм вигідні умови.

– Яке Ваше бачення розвитку Сокільник і плани на майбутнє?

– Ще 5 років тому я декларував, що мрію зробити Сокільники комфортними для кожного. Максимально наблизити надання послуг у селі до європейського рівня. Маємо намір завершити всі об’єкти, які почали. Будівництво школи, ще одного садочка, на який відвели ділянку, Центру реабілітації для учасників АТО, другу амбулаторію сімейної медицини. Повністю каналізувати село, вирішити проблеми з транспортом. У Басівці та Годовиці побудуємо один великий дитячий садок на межі сіл, облаштуємо каналізацію зі стаціонарними очисними спорудами. Для зручності мешканців ОТГ запустимо внутрішній маршрут між Сокільниками, Басівкою та Годовицею.

Знаєте, життя не завершується 25 жовтня. Нам ще всім разом жити, тому дуже дивуюся людям із «чорним піднебінням», як вони потім дивляться в очі своїм сусідам, друзям. Я ніколи не будував свою програму чи стратегію на чорному піарі. Я працював і далі працюватиму для громади Сокільник.

Розмовляла Наталя ДУДКО

Share.

Leave A Reply