Український слід на острові Епштейна!
Чому ця історія знову повернулась
Справу Джеффрі Епштейна світ намагався закрити вже кілька разів. Формально — після його смерті. Інформаційно — після хвиль судових документів, «списків контактів», гучних розслідувань і так само гучного мовчання. Здавалося, історія вичерпана: винний мертвий, незручні питання розкладені по шухлядах, увага публіки переключена на нові кризи. Але ця справа має дивну властивість — вона не зникає. Вона чекає моменту.
Цього разу таким моментом став Дональд Трамп. У межах власної політичної кампанії він знову витяг на поверхню тему глобальних еліт, прихованих домовленостей, подвійних стандартів і недоторканних імен. І разом із цим — тінь Епштейна. Не як окремого злочинця, а як символ системи, де гроші, вплив і безкарність переплітаються занадто тісно. Розсекречення матеріалів у справі Джеффрі Епштейна стало можливим після ухвалення Epstein Files Transparency Act. 30 січня 2026 року Міністерство юстиції США (DOJ) оприлюднило понад 3 млн сторінок документів, близько 2 000 відео,180 000 зображень.
Якби не цей політичний поштовх, історію Епштейна справді давно поховали б під новішими й зручнішими скандалами — війнами, кризами, технологічними страхами. Але повернення цієї справи означає інше: світ знову готовий ставити запитання не лише «хто винен», а й «кому було вигідно мовчати». І саме тому стара історія раптом зазвучала по-новому — значно небезпечніше для тих, хто звик жити без публічної відповідальності.
Україна — не центр, але й не порожнеча
У західних медіа — від The New York Times і The Guardian до Der Spiegel та The Washington Post — Україна майже ніколи не фігурує як окрема локація у справі Джеффрі Епштейна. Вона з’являється опосередковано: як частина Східної Європи, пострадянського простору, ринку моделей або «молодих» фінансових юрисдикцій. Це типова схема: регіон використовується як інфраструктура, але залишається безіменним.
Для українських реалій тема втягування молодих жінок у міжнародну секс-індустрію, на жаль, не нова. Саме тому, коли справа Епштейна знову актуалізувалася, перше логічне запитання звучить жорстко: чи не були втягнуті до елітного борделю Епштейна українські підлітки? Тим більше, що модельна кар’єра в Україні нерідко починалася з 14–15 років, у напівлегальних умовах і без реального захисту.
Водночас важливо зберігати холодну голову. Усі матеріали у справах Епштейна побудовані на натяках, контексті та непрямих свідченнях. Це означає, що більшість припущень не можна подавати як факт — радше як здогад. А здогади, як відомо, до кримінальної справи не підшиєш. У файлах Епштейна є неідентифіковані жертви з України, позначені як:“Eastern European”,“Ukrainian / Russian speaking”.Є згадки про вербування через модельні агенції,“dating / escort intermediaries”, переліт через ЄС (Чехія, Австрія).
Саме тому ця історія важлива не як сенсація, а як потенційний сигнал. Якщо факти можливого втягування українських підлітків колись будуть підтверджені, це неминуче має поставити питання про роль і відповідальність українських громадян, які могли сприяти ранній сексуалізації та штовхати неповнолітніх у тіньові міжнародні схеми.
Мирослав Лайчак: дипломат як «місток» між Епштейном і Східною Європою
Після оприлюднення нової хвилі «файлів Епштейна» одним із найбільш показових європейських кейсів стала історія Мирослава Лайчака — багаторічного міністра закордонних справ Словаччини, а згодом радника з національної безпеки. Сам факт його контактів із Джеффрі Епштейном підтверджений документально і вже призвів до політичних наслідків — відставки.
З оприлюднених матеріалів відомо: між Лайчаком та Епштейном існувало листування, у якому згадувалися «молоді жінки» та поїздки. Частина цих повідомлень була надіслана з Києва або містила згадки про Україну як контекст перебування дипломата. Сам Лайчак заперечує будь-які злочинні дії, наголошуючи, що контакти не мали системного характеру і не були пов’язані з його офіційною діяльністю.
Водночас ключове питання полягає не лише у змісті конкретних фраз, а у ролі доступу. Лайчак — дипломат найвищого рівня, людина з широкими міжнародними контактами, свободою пересування та репутацією «пристойного» співрозмовника. У таких мережах, як епштейнівська, саме подібні фігури часто виконують функцію не рекрутерів, а соціальних легалізаторів — тих, хто робить токсичні зв’язки прийнятними, знімає настороженість і створює середовище довіри.
Для України цей кейс важливий не як обвинувачення, а як тривожний маркер. Якщо в переписці з Епштейном з’являється Київ, це означає, що країна щонайменше перебувала в полі зору глобальної мережі сексуальної експлуатації — так само, як Білорусь чи інші держави пострадянського простору. Прямих доказів вербування через Лайчака наразі немає. Але є достатньо підстав говорити про перетин дипломатичних, “клубних” і напівтіньових контактів, який вимагає окремого журналістського й правоохоронного аналізу.
У цій історії Лайчак — не вирок і не цап-відбувайло. Він — симптом системи, де глобальні еліти роками співіснували з насильством, роблячи вигляд, що це лише «неформальні знайомства».
Загадковий «М» з України: Медведчук чи Фрідман?
У фрагментах переписки, які аналізували журналісти-розслідувачі у справі Джеффрі Епштейна, раз у раз з’являється загадкова літера — «М». Без прізвища, без посади, без пояснень. Лише ініціал, винесений у контекст важливих розмов. Саме тому «М» став предметом численних інтерпретацій — не як доказ, а як вузол припущень.
Перша версія пов’язує «М» із Віктор Медведчук. Логіка проста: багаторічна роль тіньового комунікатора, здатність відкривати двері між несумісними світами, репутація «переговорника без мандата». Для людей на кшталт Епштейна такі фігури завжди були цінними — не як публічні партнери, а як канали.
Втім, є й інша, не менш логічна версія — Михайло Фрідман. Не як співучасник злочинів — жодних таких тверджень не існує, — а як ключова фігура фінансово-культурного середовища, де перетиналися інтереси великих грошей. Фрідман десятиліттями працював із глобальними ринками, emerging economies і м’якими форматами впливу, де вирішальними є не документи, а атмосфера довіри.
Саме тут на мапі з’являється Львів і Alfa Jazz Fest (нині — Leopolis Jazz Fest). Факт незаперечний: через цей проєкт було створено міжнародний майданчик високого статусу. Журналісти неодноразово наголошували: джаз-фестивалі — це не лише музика. Це форматний бізнес, простір неформальних знайомств, де капітал говорить пошепки. Чи був цей майданчик цікавим для людей з орбіти Епштейна? Цілком імовірно. Чи існують докази прямого використання? Ні.
До цього додається офшорна тиша початку 2000-х. Україна тоді фігурувала у публікаціях як перспективний ринок для банківських вкладень, девелопменту та купівлі історичної нерухомості через трасти. Згадки про віллу або будинок у Львові залишаються непідтвердженими, але настирливо повторюваними.
І тут важливо сказати головне: Епштейн був не один. Його історія — лише вершина айсберга глобальної системи, де слабкі інституції й сильні гроші завжди знаходили спільну мову. «М» у цій історії — не ім’я. Це символ середовища, яке воліє залишатися без ініціалів.
Узагальнення: без ілюзій і без істерики
У матеріалах справи Джеффрі Епштейна неодноразово проступає мотив очікувань від обрання Володимира Зеленського на президентську посаду. І це підтвердження того впливу і маніпуляцій, які російське ФСБ вкладало у девіантне середовище Епштейна. Це середовище послуговувалося російською оптикою в оцінці подій в Україні. Чи йшлося про політичне «вікно можливостей», іміджеву парасольку, чи про суто комунікаційні надії — відповідь, імовірно, знає лише Лайчак. Але мовчання — теж форма відповіді. Так само не реалізувався й намір 2017–2018 років «затягнути» в Україну окремі американські банки. Проєкти залишилися на рівні розмов і презентацій.
Водночас уже за часів Зеленського американські корпорації заходять у стратегічні сектори — зокрема в індустрію критичних мінералів. Це інша логіка й інший масштаб: державні інтереси, великі ланцюги постачання, геополітика. Символічно, що серед фігур, які з’являються в цьому полі, фігурують люди з орбіти Дональда Трампа — як-от Рональд Лаудер. Світ рухається далі, але тіні минулих історій нікуди не зникають.
Важливо не впадати в ілюзії: Україна мала і має власних «хуторянських Епштейнів» — тих, хто користувався слабкістю інституцій, бідністю, відсутністю контролю. Глобальна справа лише підсвітила те, що роками існувало локально й залишалося непоміченим або терпимим.
Показово й те, що у світових дискусіях ім’я Епштейна часом з’являється поруч з Іваном Павлом II — не як звинувачення, а як нагадування: вища політика і велика мораль завжди складніші за офіційні образи. Історія знає чимало політиків із сексуальними девіаціями — це не сенсація, а констатація людської вразливості систем влади.
Український слід у справі Епштейна — не доведений злочин і не вигадка. Це сукупність натяків, інтересів, інфраструктур і мовчань. Те, що історія знову зазвучала, — наслідок глобальної політики, а не української ініціативи. Але саме тепер з’являється шанс говорити про неї тверезо — без паніки й без замовчування.
Володимир ЦИБУЛЬКО, спеціально для «Ратуші»
