Четвер, 28 Березня

«Волоцюга» на «еспешці»

Холодно. Дуже холодно. Кілька годин лив проливний дощ, який позбавив нас з «Герциком» останньої надії провести хоч кілька годин вночі в стані середньому між маренням і жахливою дійсністю. Потоки води підмили стіни нашої нори, дощ розтопив залишки снігу – ці два потужні струмені об’єдналися, і холодна вода показала нам, що вона набагато сильніша від двох диваків, котрі, промоклі наскрізь, вичерпували її каструлькою.

Із залишків брезенту ми моментально спорудили щось середнє між вігвамом та юртою, з тією лише різницею, що в нашій новобудові бракувало, як  мінімум, двох стін. Пронизливий вітер продував наскрізь наші промоклі під дощовиками фліски, штани і футболки. Нам стало настільки зимно, що ми навіть перестали  звертати увагу на Святе – виходи і приходи. Та раптом щось з нашого боку б’є в сторону під..рів так голосно, що я аж присідаю (наступного дня втаємничені переконуватимуть мене, що це був іноземний «Краб»). «БОРЗИЙ», котрого я змінюю на посту, теж чув цей звук і так по простому ділиться: «Я, про всяк випадок, сховався за деревце». Я його прекрасно розумію…

Більшість дерев у нашому лісочку нещадно посічені осколками касет і мін, листя на них нема вже давно, тому сховатись від ймовірного дрона можна лише притулившись до якогось дерева. Нині дронів нема – негода. Але коли стихне вітер – у небі знову задзвонить великий комар смерті. А слідом за його відльотом прилетять заряди з САУ, арти та мінометом. Ми вже не боїмось. Ну, майже не боїмось. Хіба що танків, бо всі сходяться на думці, що саме його постріли – найвіроломніші. В окоп до кулемета не лізу – там до пів метра темно-коричневої води, а води мені сьогодні більш ніж достатньо! Обходжу шайтан-трубу, послизаюсь і падаю на задницю – фактично, нічого не змінилось – бруднішим я вже не можу стати навіть теоретично. Притуляючись до дерева, закоцюблими пальцями тулю до очей запітнілий бінокль – окрім посадки напроти, де віднедавна теж наші, нічого через дощ не видно. Година тягнеться неймовірно довго. Починає щось белькотіти батальйонна рація – там новини з якогось іншого життя: якісь операції, секрети, точки, позивні. А в мене тут лише бруд, холод і прильоти. Виникає дике бажання випустити в цей дощ, болото, вітер, холод повний магазин набоїв, серед яких в мене є і бронебійні – махнув з сусідньою ОМБР на трасуючі! Оглядаю себе: на кінець годинної зміни топтання в болотяній трясовині нагадую собою всіх Ніф-Ніфів і Наф-Нафів світу – чистою і сухою є лише підкладка під фліскою і підшоломник під шоломом. З носа капає сніг, який знюхався з дощем і який я зараз просто ненавиджу!

Здається, що минула вічність, як ми тут… Після чергування, щоб вбити час, йду на екскурсію до хлопців, котрі розташувались неподалік. Одні щасливі – їх залило, але не критично, іншим на голову просто завалився дах схованки. Якщо хтось думає, що це якість потужні колоди, що лежать кількома шарами, пересипані землею, та ще й є «буржуйка», то він глибоко помиляється. На такі бліндажі може розраховувати хіба справжня піхота, а ми всього-на-всього ТРО – рід військ, якому, на думку декого вгорі, достатньо лише накидати на окоп гілочок і прикрити ці гілочки брезентом чи клейонкою. Поряд з саморобними мікрокриївками – великі чорні пакети. На щастя, в них не «двохсоті», а рюкзаки, бк, сухий одяг, взуття і харчі – це все ми намагаємось врятувати від всепроникаючої дощової і снігової вологи та липкого чорного болота, яке величезними грудами поналипало на армійських талантах і чоботах.

   Мимоволі зиркаю на годинник – ми тут вже більше трьох годин. Залишилось (О Господи! Ще 21 година!!!) Сухого на мені вже майже нічого нема. Можливо, ще труси є моєю єдиною надією, що я не захворію і якимось хитрим чином врятую простату. Невідомо звідки чорна грязюка вже на ерпеесці з набоями та автоматі. Намагаюсь відчистити його об дерево – та він від цього стає ще бруднішим. Білий маскувальний халат, який я взяв «понтанутися» на пробу на перший сніг, невдовзі стає важким брудним мішком, який я із задоволенням запихаю до вже теж брудного рюкзака. Бронік, що і так важить, як добрий старий начпрод, невдовзі промокає наскрізь і трансформується на ще одне знаряддя тортур.

Б’є мінометка. Ворожа. Рахую. Три постріли – два нерозриви. Ґрунт розмок і перетворився на липке лайно – саме через це стільки смертельних подарунків не вибухає… працює САУ. Наші. Десь кілометри за півтора прилітає Град. Точно знаю, що це не по нас. На щастя – наше. Поки з цієї посадки нема прильотів – ворог навіть не знає, що ми тут є. Хоча в мене інколи складається враження, що і високе начальство точно не знає, де саме ми є. Як сказав взводнік: «Ми – бойові миші. Сидимо тихо і вгризаємось в землю». Щоправда, мінам і снарядам інколи пофігу, що ми себе поводимо тихіше від розвідників з «Кракена» – вони б’ють по українській техніці і арті, а прилітає нам. Інколи ці прильоти смертельні. Так не стало «Явора» – рашисти гатили по бетееру наших сусідів, а гострий осколок зробив переліт і поцілив йому в бік… Є і контужені – наслідки контузій дадуться взнаки згодом… Та і сам я віднедавна в цій когорті.

Підігріваю на газовій грілці тушняк з зображенням великої, усміхненої свині! Чого либишся, жирна?! Бо я стаю подібний на тебе і їм твоє м’ясо з ножа?! Я теж, до речі, помічаю певну схожість… Стаю. В рюкзаку, замотане в три пакети, причаїлась маленьке іграшкове поросятко – мій талісман. Йому там сухо, хоча, думаю, страшно. Я не взяв його на позиції лише одного разу – і саме цього дня танковий осколок забрав у нас «Власа»…

«ГЕРЦИК» просить мене накрити напівголу яму згори брезентом, а сам у повністю мокрій одежі залізає в спальник, який розстеляє на мокрий каремат! Даю вам слово: я просто не розумію, як Андрій, цей наївний хлопчисько, котрий тільки-но перехворів короною, перебувши зі мною до ранку в дірявій брезентовій хатці, не склеїв ласти! Ми просто сиділи всю ніч на карематах-«гармошках», час від часу роблячи комплекс вправ, травлячи анекдоти і ділячись сімейними таємницями, слухаючи крики і скиглення в небі якихось дивних птахів – птеродактилів війни, вкладаючи у взуття хімічні грійчики, методично міняючи на посту наших побратимів і РАХУВАЛИ ХВИЛИНИ! Принаймні – я. В годині – 60 хвилин. В хвилині – 60 секунд. Якщо до ранку ще 11 годин, то це ж до скількох треба дорахувати?  І я подумки почав лічити. Коли за моїми підрахунками пройшла вже ГОДИНА, я зупинився і глянув на годинник! Ви не повірите – минуло лише 17 хвилин!!! !!!Чи, можливо, тут, на цій ще вчора еленерівській землі, хід часу уповільнюється? Я вже в це готовий був повірити…

Здавалось, ця ніч, яку розривали спалахи і звуки прильотів і виходів, не скінчиться ніколи!!! НІКОЛИ… Але вона таки закінчилась.

Коли зранку нас забирала старенька «шишига», я був щасливий. Просто щасливий. Повністю до трусів мокрий (у сутінках я таки звалився в старий заповнений водою окоп), голодний, злий, неврівноважений, я роздер у шишизі єдину осінню куртку (панове генерали, так де все таки наша бл…дська зимова форма, яку виділила Канада і Литва?!!!), але щасливий!!!

Увечері прочитав в інтернеті, що за ту добу, яку я прокляв, на фронті не стались жодних суттєвих змін… Через дві доби потрібно було знову заступати на таку потрібну в цій бойовій ситуації «еспешку» (хто в темі – усміхнеться), але в мене нагнила ступня і я отримав від медиків кілька діб відпочинку! Ви не повірите, але мені чомусь здалось, що мої  бойові товариші по взводу з заздрістю дивились на мою набряклу від інфекції ступню…

Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»

Share.

Leave A Reply