Середа, 6 Липня

Вижити і перемогти

Пів години вистоявши на вулиці й зіпсувавши нерви власникам половини номерів у моїй телефонній книзі, нарешті знаходжу компромісний варіант для зустрічі — 20-річний поранений військовий Павло вирішив «проблему» буквально за хвилину, провівши мені невеличкий «лікнеп» на тему: «Як зустрітися з пораненими у шпиталі і нікого при цьому не підставити».

Він пояснює, що існують певні речі, пройшовши крізь які, ти просто перестаєш помічати так звані «проблеми» повсякдення і ставишся до їх вирішення значно легше. Чиновники бачать світ крізь папір і жменьку бюрократичних закарлючок (культурні люди називають закарлючки підписами), а військові до всього ставляться набагато легше і наче якось добріше.

Через поранення в ногу Павло, йдучи поруч зі мною, трохи накульгує, і я почуваюся дещо винною через те, що ходжу так швидко. Проминаємо лимонний фасад із синім написом «Військово-медичний клінічний центр Західного регіону», який, з’єднуючи дві частини шпиталю, загрозливо нависає над головами всіх, хто сюди приходить.

Чекаємо на товариша Павла по палаті – Сергія. За цей час лише для того, щоб порушити незручну мовчанку, питаю в Павла:

— Скільки Ви вже тут, у госпіталі?

— Та я вже тут десять разів був, — відповідає він таким легким тоном, наче приїжджає в гості до родичів, а не потрапляє з пораненням у шпиталь.

Не можу вичавити з себе нічого, окрім здивованого: «Ого!».

За мить на видноколі з’являється постать із милицею та в розстібнутій куртці. Це і є товариш Павла — Сергій. Коли піднімаємося сходами, Павло прочиняє двері. Я з дурості своєї проходжу перша і лиш згодом розумію, що він ці двері для Сергія прочиняв. Раптом стало так до болю очевидно, в яких різних світах ми живемо, і наступні двері для Сергія тримала вже я. Просто якимось дивним чином, навіть попри те, що лимонні стіни лікарні були завішані світлинами військових після реабілітації, я зовсім не почувалася так, наче біля мене вояки з зони АТО, для мене вони були звичайними хлопцями.

— Якби не ця милиця, у два рази швидше ходив би. Але що поробиш, лікарі сказали з милицею, — віджартовується Сергій, що постійно відстає від нас із Павлом, коли йдемо коридором. На якийсь час зупиняюсь у коридорі й змінюю своє зимове пальто на білий халат, бо «всередину в верхньому одязі не можна». Плюс бахіли, маска — у шпиталі має бути все за правилами!

Знайомимось ближче

Солдат 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Павло Коршунов пішов на контракт після того, як йому виповнилося 18 років.

— А хто найбільше відмовляв тоді, коли Ви йшли на фронт?

— Звичайно, що мама.

  Місяць тому в Павла була 11-та (!!!) операція на нозі, проте він і надалі сподівається повернутись у зону АТО. Спочатку така відповідь дивує, проте згодом усе стає на свої місця, адже хлопець додає: бути військовим — це покликання, ти маєш відчувати, що це «твоя» професія, і тоді буде бажання знову й знову самовіддано до неї повертатися.

Співрозмовник також зазначає, що їм дуже пощастило, адже про військових  турбуються:

— Є підтримка від держави, а ще дуже велику роль відіграють волонтери. Щодня з’являються в шпиталях, допомагають із ліками.

— Що змінилося по поверненні на мирну територію? — запитую, адже цивільні, на відміну від військових, не дивляться на життя крізь призму бойових дій, просто не знають, як це зробити.

— Спочатку було нерозуміння з боку людей, світогляд почав різнитися. За сім років це вже забулося, багато хто ставиться до війни як до… минулого! Хочеться, щоб люди розум увімкнули. Зокрема на виборах, та й у громадському житті також. Щоб не слухали всієї дезінформації, яка зараз на телебаченні, або, принаймні вміли її аналізувати і відфільтровувати правду від чистої чи завуальованої брехні.

– Чим відрізнялося очікування війни і та реальність, яку Ви побачили там?

   – Те, що побачив на війні, здавалося набагато легшим, ніж те, що уявляв. Люди, які ніколи не були в бойовій ситуації, сприймають усе через призму фільмів, а коли потрапляєш туди, реальність різко відрізняється від фантазій. Але все також залежить від місця й часу. Нині на передовій спокійніше, ніж раніше, проте це не означає, що військовим не потрібна підтримка — як матеріальна, так і моральна.

І хоч яким банальним здавалося питання про плани на майбутнє, я мусила поставити його, адже для хлопців з війни це питання зовсім не таке тривіальне.

— Я не звик думати про майбутнє, ви ж розумієте, яка ситуація тепер. Коли ти собі щось вимріюєш, а потім воно не збувається, то дуже сильно розчаровуєшся.

Певною мірою це виказує ще одну суттєву різницю між цивільними та військовими. Ми будуємо плани на майбутнє та переймаємося завтрашнім днем, у них же такої розкоші немає. Ми живемо на території, де є майбутнє, а вони застрягли в часовій бульбашці уже семирічної війни, що хворобливо пульсує на Сході, проте ніколи не згасає повністю. І, так, можливо, бійці не завжди можуть розраховувати на завтрашній день, проте саме від них залежить наше омріяне майбутнє.

Сергій Рудик, Павлів товариш, ділить із ним палату та строгий лікарняний розклад. Сам чоловік із Києва, проте лікується у Львові, тому що служив у 24-й окремій механізованій бригаді. Він уже третій рік за контрактом служить у ЗСУ і третій рік воює в зоні проведення ООС. В госпіталь потрапив із наскрізним пораненням стопи після мінометної атаки.

— Ким я тільки не працював: і керівником охорони, і кранівником, тому в мене багато професій, — усміхається. — І в АТО пішов для того, щоб бути корисним, — каже боєць. — Сім’я, загалом кажучи, вже змирилася з тим, що несподівано для себе остаточно вирішив бути військовим. Це мій вибір. Власне, сама служба в ЗСУ — це вибір кожного. Як кажуть, чоловіка змусити не можна, він має сам до цього дійти.

— Що Вас найбільше непокоїть після приїзду на мирну територію? — запитую.

— Непокоїть? — сміється Сергій. — Нога. Встати на ноги — оце мене непокоїть, — сповнена несподіваного гумору відповідь.

Дивлячись у ці щирі солдатські очі, захотілося спитати, що змінилося для нього після повернення додому з цього пекла, яке для багатьох людей означене літерами АТО чи ООС.

– Оглянувся, роздивився — нічого не змінилося. Як було до цього, так і залишилось.

Очікуючи почути щось на зразок: «Світ змінився і вже ніколи не стане таким, як був», я, зрозуміло ж, дещо розгубилася, тому спромоглася на чергове кліше про те, «а що б солдат із зони війни хотів донести до людей, які нині спокійно собі живуть на мирній території і зовсім не думають про солдатів і фронт».

— Донести? Що ж їм можна донести? — знову усміхається Сергій. — Я думаю, вони й так щодня все бачать по телевізору. Просто їм потрібно не тільки побачити, але й зрозуміти і пропустити через себе, що відбувається «там». Тоді вони відразу відчують вдячність до тих, хто не пустив війну в їхню домівку.

У цих словах, здавалося, не було й сліду болю, але щось підказувало, що це не зовсім так. Я вирішила трохи змінити напрям розмови і спитала про те, що цікавило мене саму.

— Чи відрізнялися Ваші очікування від війни й те, що Ви побачили насправді по прибутті в зону бойових дій?

— Те, що очікував, те й отримав. Війна — це взагалі страшна річ, краще б її не було. Але коли так вже сталося, то треба боротися. Як кажуть, борітеся — поборете.

— А плани на майбутнє є якісь? — спитала обережно, пам’ятаючи неоднозначну Павлову відповідь.

— Плани на майбутнє — спершу відновити повністю здоров’я, а далі вже буду думати.

Попрощавшись, виходжу в листопадовий день із вже холодними відблисками сонця на бруківці та вітром, що жене хмари десь високо над цими корпусами і, напевно, так і буде гнати їх завжди. Так само, як і людей ганяє з місця на місце: когось змушує їхати воювати за тисячі кілометрів від дому, а для когось створює війну всередині. Тому що обрати допомогу, замість пасивності, — це теж вибір тих, хто нині на мирній території. І що частіше ми будемо робити такий вибір тут, то швидше закінчиться війна там, на буремному сході.

Катерина ПАШКЕВИЧ, студентка другого курсу факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка

Share.

Leave A Reply