«Дикий Захід»: між відчаєм, надією й іронією
Давні глядачі театру «Воскресіння», швидше за все, пригадують запальну рок-н-рольну виставу «Божевільні від кохання» за Семом Шепардом. Нині театр пропонує ще одну постановку за п’єсою цього американського драматурга – «Дикий Захід», теж у режисурі Алли Федоришиної. Цього разу матеріал більш драматичний і жорсткий.
Двоє братів зустрічаються в домі своєї матері. Один – сценарист, який має намір вхопитися за останній шанс, щоб реалізувати себе. Другий – злочинець, який сподівається знайти в місті багаті будинки для своїх оборудок. «Їхня зустріч перетворюється на психологічний двобій, де стирається межа між цивілізованістю і дикістю, порядком і хаосом, правдою і вигадкою», – зазначають у театрі. Автор занурює героїв в абсурдистську ситуацію, коли вони дуже легко обмінюються професіями. Однак чи стануть через це успішнішими?
П’єсу, а відповідно й виставу, цілком можна сприйняти як таку, що містить мотив безвиході. Водночас матеріал дає змогу зазирнути трохи далі, за завісу ситуації, в якій опиняються герої. Вони переживають переломний момент (чи один з таких у їхньому житті, але цього разу загострений, майже як останній шанс знайти чи реалізувати себе). Їм не вдається. Вони покладають надію на пустелю, хоч і розуміють, що це втеча, а не вихід.
І все ж: чи дає цей твір надію? Адже попри відкритий фінал, те, як розгортаються події, як розвиваються взаємини між братами, не дає змоги припустити, що все в них буде гаразд. Однак, по-перше, вони намагалися. По-друге, люблять і підтримують один одного, хоч і конкурують та сперечаються. А ще аналізують і усвідомлюють. Крім того, абсурдистські ситуації, в яких вони опиняються, загострюють конфлікт і сприяють пошуку іронічного погляду. А іронія у виставі є, й актори (Юрій Пилипчук і Тарас Юричко) її передають, зокрема в епізоді, як народжується «геніальний» сценарій фільму не від професійного сценариста, а від професійного злодія.
Вистава з різним ступнем динамічності все ж зворушує своїм драматичним напруженням. Режисерська задумка – одягнути в якийсь момент братів в однакові чорні футболки – апелює до універсальної самотності людини, її загубленості в цьому світі. Актори, поступово розкриваючи своїх персонажів, розповідають історію про пошуки себе на тлі американського міста, в якому люди все ще сподіваються здійснити свою мрію.
Наталя ДУДКО
