«Тригрошова опера», яка не залишає байдужим
Прем’єра «Тригрошової опери» Бертольда Брехта з музикою Курта Вайля в постановці режисера «Дикого театру» Максима Голенка в театрі імені Марії Заньковецької — яскрава подія цьогорічного львівського театрального сезону. Неоднозначна, не для всіх сприйнятна, але така, що зумовлює емоції й не залишає байдужим, спроба щось змінювати й кудись рухатися.
Театр імені Марії Заньковецької все ще перебуває в ситуації конфлікту між генеральним директором-художнім керівником Андрієм Мацяком і творчим колективом, принаймні його частиною. Тривають судові процеси і явні чи приховані протистояння, тяжіє відчуття прикрості від того, що деякі актори змушені були піти з театру. Так само на два умовні табори поділені й відвідувачі театру.
І хоч ставлення до очільника може впливати на ставлення до вистав, які з’являються за його керівництва, про що вже писали у львівських медіа, та все ж і це не так однозначно. Скажімо, довелося почути думку від людини, яка нічого не знає про конфлікти і втішилася, що в театрі ставить прем’єру запрошений режисер. Однак потім сказала, що вистава насправді не надто відрізняється від звичних заньківчанських постановок, попри зовнішній «провокативний» антураж.
Й аж ніяк не кожна теперішня прем’єра спричинює таке обурення чи схвалення, як «Тригрошова опера». Бо має значення і матеріал, цього разу скандальний від історичної прем’єри 1928 року. Актори Театру на Шиффбауердамм на початку XX століття відмовлялися грати, від вистави очікували провалу, але відбувся тріумф. «Тригрошова опера» стала найуспішнішою німецькою п’єсою ХХ століття. Хоч були й ті, хто не сприймав постановку і казав, що «Брехт і Вайль сповнені більшовицької одержимості».
«Тригрошову оперу» Брехт написав на основі «Опери жебраків» Джона Гея. «Звичайно, сучасник Джонатана Свіфта був далекий від тих думок, які вклав у його твір Брехт. Якщо у Джона Гея й діяли розбійники, то вони були романтизовані, здатні на благородні поривання і людські співчуття. А герої Брехта просто забули, коли вони були благородними: вони ладні ліпше «загинути за метал», ніж поступитися хоча б частково здобичі. І куди там Шейлоку до Меккі-Ножа. Перший — лише початківець у тій одвічній людській погоні за примарою великих грошей. Не випадково ж помилуваного наприкінці п’єси Меккі Ножа осипали почестями і пенсіями, а в кіноваріанті (Брехт написав сценарій за цією драмою) Меккі Ніж мав взагалі сягнути вершин банкової влади — стати директором банку», — пише дослідник творчості Брехта в Україні Олександр Чирков. У своїх «Нотатках» до «Тригрошової опери» Брехт зокрема зазначав, що глядач «мусить дивитися й те, чого не хотів би».
Режисер Максим Голенко про свою постановку: «Соціалка «жирним пунктиром» присутня у п’єсі, тому не хочеться робити виставу соціальною драмою. Живемо в якийсь «чумний» дивний час — нам цікаво про це розповісти. Головний персонаж не Меккі, а Поллі. Це історія про те, як дитину кидають у «м’ясорубку» життєвого багна, антибіблійних істин, й «перемелюють» — і що з цього виходить… Як з чистої людини після цього механізму витягується душа. Про жорстокість світу хочеться поговорити. Але глибше, бо просто про «все погано» — я вже змучився говорити. Цікавіші речі витягуємо… якісь біблійські алюзії…».
Незалежно від результату, «Тригрошова опера» цікава як взаємодія режисера театру, який спрямований на провокацію, і акторів академічного театру. Як експеримент, як пошук нових форм і сенсів, як робота над собою (а вона для акторів точно була).
Наталя ДУДКО
