Субота, 10 Грудня

Земля після орків

Баба Надя уважно дивиться на нас і врешті видушує з себе: «Це ж ви, хлопчики, інтересуєтесь, де вам тут жить? А я оце у вас хотіла поінтересуваться: ви хоч трохи собі представляєте, як ми тут ці сім місяців жили?! Якщо є пекло на світі – то я лічно вже його бачила! Людей мали за грязь, катались узкоглазі тут на танках, як на велосипедах, і постійно заставляли себе бояться. Всякі були, але зайди то є зайди – і нічого їх нікогда не змінить!»
Після донецького Лиману, який просто вражає кількістю руїн, випалених лісів і… кількістю грибів, у цьому регіоні менше слідів прильотів, величезна кількість старої згорілої рашистської техніки з літерою Z, яка іржавіє в посадках і край доріг («А он диви – башту метрів на 20 відкинуло!»), зовсім інший природний ландшафт і – вражають люди. Надзвичайно добрі, простакуваті, щирі й одночасно у своїй більшості неймовірно залякані!
«Тут тільки варто було посіяти тінь, що ти чекаєш на повернення України, як відразу опинявся на підвалі, – чоловік навіть ТЕПЕР ПРОСИТЬ НЕ ЗГАДУВАТИ ЙОГО ІМ’Я. – Вони заклали людям у серця такий страх, що навіть нині сусіди один одному не довіряють. Роки мають пройти, доки люди почнуть душею тепліти. У нас поки з інформації тільки радіо та оце ви щось розкажете. Бийте їх, хлопці, до самого кінця, бо інакше ця гадюка відродиться – і знову приповзе. У мене знайомий – інвалід, але скільки раз він до руських не заходив на подвір’я на милицях – щоразу вартовий досилав патрон – вони навіть нас, селян, дико боялись. І не звертайте уваги, як чуєте від моїх земляків «ті» і «ці». Вони – українці. Які довго прожили в беззахисності під чужинцями. В них була розроблена ціла система морального придушення людей. Щодня – обшуки. Заборона виходити з власного подвір’я. Дозвіл ходити на сусідню вулицю тільки на 10 хвилин. Обшуки на вулиці. Офіцери ФСБ із своїми гидкими розмовами й погрозами. Зачистки лісів і перелісків. А коли ті падлюки заспокоїлись та позаливали собі мордочки – тоді на них і напали вночі якісь наші хлопці з «Джавелінами» і снайперкою. Це викликало другу хвилю обшуків і принижень місцевого населення. Під час обшуків вони крали гроші, а в будинках, де нема господарів, – холодильники, унітази, дитячі іграшки, меблі – цілі «Урали» майна виїжджали! А позорники кадирівці віджимали місцеві машини, малювали на них Z – і танцювали навколо них зі зброєю – просто ганьба Кавказу! Шалену популярність у них мали… жіночі ліфчики! Питаємо – навіщо, а вони пояснюють, що шитимуть з них наколінники!!! Це, люди добрі, повна срака!!!»
Наша сусідка пані Люда спочатку довго хвалиться, що вона вже тричі прабабуся, а потім весело розповідає: «Оті так втікали, що залишили сушитися свої футболки та оцю плямисту шапочку. Я її натягнула та й ходю по городу справляюся. Аж тут ваші з развєдки якісь приїхали та й давай розпитувати, чи в хаті отих нема. Та я їм і кажу, во-перших, аби пройшлись по лісах та перевірили ті нори, що рускі понаривали – може там хто є. А після цього вони кажуть: якби то з лісу якесь чудо вилізло, то ви його накорміть, положіть спати – а потім нам повідомте. Я й питаю: «А як же вам сообщу, коли тут ні мобільної связі, ні простої?!» То ті розвєдчики нічого не сказали, а потім подарили мені українську воєнну теплу шапочку і кажуть: ви лучче нашу носіть, бо в цій вас можуть застрелить! То я й носю».
Підходить її сусід, дядя Коля: «Злодії вони і якісь тупі уроди. Украли у мене електрочайник, але без піддона з розеткою! Чи воно геть тупе?! А ще присвоїли мій портатівний фрезерний станок (жінка подарила на Валентіна), а всі насадки і фрези позалишали – це ж воно такого в житті не бачило, і главний принцип – поцупить хоч щось. Он Люда мовчить, а ті уроди в неї вкрали усе женске більйо, оставили тільки беушне! Представляєте?! Як тікали, то пакували в торби навіть дитячі колготочки і повзунки! Якийсь до ужаса откровенно дикий народ…»
Дядько Андрій: «Та що тут говорить? Ті узкоглазі воїни вобще виглядали на год 15, по національності – тувинці. Коли од наших щось важке прилетіло, то такі два недороблят одразу побігли розривать контракт! Я сам чув, як вони орали: «Контракт нєт!» Хоча були серед них і такі здорові, чисто бегемоти. І на обличчя дуже злі. Один з тих нерусских у мого сусіда труси три пари дібрав, а потім почав і жіночі труси пакувати. Сусід не задержався, та й пита його: «А женске ж тобі нахрена?!» А той йому каже: «Да у мене жінка другий год без трусів ходить!» То сусід і поінтересувався: «А на дідька тобі така жінка?!» Той змовчав, хоча й обідився…
У нас тут психоневрологічний диспансер. То ті ідіоти роздягали цих бідних людей і дивились, чи у них нема татуіровок, чи слідів від ременів автомата. Справді ж то вони дУрні, а не ті, хто на голову больний… Тут стояв їхній госпіталь. Декого і з місцевих лічили. А декого страшно катували. Техніку свою вони як кидали, то перед тим намагались мінувать»…
Інна: «Ми нікуди з чоловіком з села не уєзжали, бо то якраз у нас крольчата налупились – не кидать же їх маленьких? Спочатку як ото ті заряди літали, то ми по під заборами валялись, а потім по підвалах. Чоловік сказав: «Це наша земля. Я отсюда не поїду. Бо це наша Батьківщина, а не їхня».
Я не здержалась, як ота голота одступила, то я пішла у ліс по гриби. А наступного дня у нас аж троє односельчан пішли по гриби! А повернулось двоє… Підірвався на смерть. То я більше й не ходю…
При руських уся гуманітарка – це був суцільний горох! Пшоно з горохом, гречка з горохом, горох з горохом! А мєсна влада, Богу дякувати, що утекла, бо були ж такі мерзенні та злодійкуваті! Гуманітарку нам не везуть ні з Лиману, ні з Борової. Отак якось і живемо…»
Тут нема зв’язку, хліба, медицини, пального, порядку, питної води («Я вам, хлопці, повен бетон (бідон. – М. С.) води набрала, але то хіба посуду мити чи самим миться, бо вона гірка!») і жодної місцевої влади. Продавщиця в магазині: «Вони з Росією сотруднічали та й повтікали!» Ліси та поля понатикані мінами, розтяжками і нерозривами – смерть завжди чаїться на узбіччі. Ледь-ледь в людей зникає страх… Панує недовіра до всіх. А от місцеві кабачки за розміром нагадують гарбузи…
Баба Віра охоче вказує нам, де можемо розміститись, і якось перелякано та одночасно запопадливо попереджає: «А до сусідів не селіться – навіть якщо зараз нікого нема, то люди повернуться. А в ліс як зайдете, то там багато є тих мішків, у яких ті спали і їх мєдіцини». Поряд – маленький цвинтар, на якому шість свіжовикопаних порожніх могил. Кого очікують ці новотвори? Бабуся проводжає нас щирою усмішкою фальшивих вставних зубів.
Нещодавно багато ЗМІ написали, що саме в цьому селі знайшли кімнату для тортур зі списками наших полонених і цілий ящик золотих зубних протезів і коронок. Про кімнату тортур – то свята правда, і мучили, і ноги прострілювали, а от щодо «вирваних зубних коронок», то селяни сміються над дутою сенсацією і вказують пальцем на місцевого стоматолога та по секрету розповідають, що всі ці коронки ніколи не були золотими і «тримались в роті не дуже харашо»…
Микола САВЕЛЬЄВ, позивний «Волоцюга», ТРО

Share.

Leave A Reply